В книгах почти каждого списателя просвечивается, как сквозь лёгкую солнечную дымку, образ родного края, с его бескрайним небом и тишиной полей, с его задумчивыми лесами и язиком народа.

К. Паустовський

Передмова до видання «Золотої троянди» 1957 року.

Кілька фрагментів з життя Першої київської гімназії в 10-ті роки XX століття

1904 року до Першої київської (згодом – Імператорської Александрійської) гімназії вступив майбутній класик російської літератури – Костянтин Георгійович Паустовський. Спогади про часи далекого дитинства, коли, звісно, і промені Дніпр віддзеркалював яскравіше, і пилок з липи був духмянішим, і каштани цвіли рясніше, письменник відобразив в першій частині тритомнику мемуарів – «Далекі роки». Невелика частина твору відведена під опис життя-буття середнього київського гімназиста, що захоплено вивчає географію, збігає з уроків закону божого на лекції до ксьондза та розмірковує над долею Багрова, повішеного за вбивство Столипіна.

Тож подивимось очима Паустовського: яким він був, «гімназійний» Київ початку XX століття?

Фрагмент перший. Знайомство

«Первые дни в гимназии я говорил шёпотом и боялся поднять голову. Всё подавляло меня: бородатые преподаватели в синих сюртуках, старинные своды, эхо в бесконечных коридорах и, наконец, директор Бессмертный – пожилой красавец с золотой бородкой, в новеньком форменном фраке.

Он был мягкий, просвещённый человек, но его почему-то полагалось бояться. Может быть, потому, что он сидел в высоком кабинете с портретом хирурга Пирогова, лепными потолками и красным ковром. Директор редко выходил оттуда. Ему мы кланялись по всем правилам, остановившись, тогда как с учителями мы здоровались находу».

Євген Адріанович Безсмертний, викладач грецької та латини, керував Київською гімназією з 1903 по 1907 роки. Учні дійсно любили свого директора, людину освічену та шляхетну. У 1905 році Безсмертний не надав владі жодної інформації про гімназистів, які брали участь в революційних подіях. Брат директора, Володимир Адріанович, – відомий скульптор, за проектами якого споруджено чимало будинків в Києві та Київській області.

Ще один епізод, який вдало ілюструє характер та життєву позицію директора Безсмертного:

«Я видел только одного гимназиста-старшеклассника с «волчьим билетом». Это было, когда я учился уже в первом классе. Рассказывали, что он дал пощёчину преподавателю немецкого языка Ягорскому, грубому человеку, с зелёным лицом. Ягорский обозвал его при всём классе болваном. Гимназист потребовал, чтобы Ягорский извинился. Ягорский отказался. Тогда гимназист ударил его. За это он и был исключён с «волчьим билетом».

На следующий день после исключения гимназист пришёл в гимназию. Никто из надзирателей не решился его остановить. Он открыл дверь класса, достал из кармана браунинг и направил его на Ягорского.

Ягорский вскочил из-за стола и, закрывшись журналом, побежал между партами, стараясь спрятаться за спинами гимназистов. «Трус!» – крикнул гимназист, повернулся, вышел на площадку лестницы и выстрелил себе в сердце.

Дверь нашего класса выходила на площадку. Мы услышали сухой треск и звон стекла. Что-то упало и покатилось по лестнице. Классный наставник бросился к двери. Мы побежали вслед за ним.

На лестнице лежал веснушчатый гимназист. Он поднял руку, схватился за лестничную балясину, потом рука разжалась, и он затих. Глаза его смотрели на нас с удивлённой улыбкой.

Около гимназиста засуетились надзиратели. Потом быстро вошёл директор Бессмертный. Он стал на колени перед гимназистом, расстегнул куртку, и тогда мы увидели кровь на рубахе. По лестнице уже подымались санитары скорой помощи, в коричневой форме, с французскими кепи на головах. Они быстро положили гимназиста на носилки.

– Уведите сейчас же детей! – сказал директор нашему классному наставнику.

Но тот, должно быть, не расслышал, и мы остались. Из класса вышел Ягорский и, сгорбившись, пошёл в учительскую комнату.

– Прочь! – вдруг сказал ему в спину директор.

Ягорский обернулся.

– Прочь из моей гимназии! – тихо сказал директор. И Ягорский побежал, приседая, по коридору».

Фрагмент другий. Розваги.

Паустовський переказує випадок, коли старші учні пожартували над молодшими («кишаками», як їх називали в гімназії): затримали весь клас після дзвінка в кабінеті фізики, а потім випустили назустріч розгубленому учителю, якого заплакана дітвора збила з ніг. «Развлечение это, стоившее нам стольких слёз, придумал бледный гимназист. Его звали Багров. Несколько лет спустя он стрелял из револьвера в Киевском оперном театре в царского министра Столыпина, убил его и был повешен. На суде Багров держался лениво и спокойно. Когда ему прочли приговор, он сказал:

– Мне совершенно всё равно, съем ли я ещё две тысячи котлет в своей жизни или не съем.

Взрослые много говорили о Багрове и гадали, был ли он действительно революционером или агентом охранки, устроившей убийство Столыпина в угоду царю. (Николай ненавидел Столыпина за то, что не мог сопротивляться его воле). Мой отец утверждал, что человек, произнесший перед смертью такие циничные слова, какие сказал Багров, не мог быть революционером».

Вбивство Дмитром Богровим Петра Столипіна в вересні 1911 року – випадок, який рідко оминають увагою екскурсоводи, коли підводять групи до Національного театру опери і балету імені Тараса Шевченка.  Загальновідомим є і факт абсолютної байдужості вбивці до власної долі. Зазначають, що при такій особистісній позиції протест анархіста Богрована бував ще більшого політичного значення, адже акція була спрямована у тому числі проти суспільної їєрархії: дискредитування поліції як установи демонструвала неспроможність існування системи, до якої вона належить (себто держави).

Одним дотиком Паустовський дав поштовх читацькому відчуттю часу, пов’язав абстрактну модель «дитинство-юність» з подіями зі шкільних підручників – стандартний прийом ви будови хронотопу не стає менш виразним.

Фрагмент третій. Поезія

За свідченнями сучасників, улюбленим предметом в гімназії у Паустовського була географія. Цим інтересом письменник зобов’язаний, по-перше, природним здібностям, а по-друге, креативному учителю, пану Черпунову, який кожний урок географії перетворював на захоплюючу навколосвітню подорож, впродовж якої учні мали змогу доторкнутись до води з Нілу, почути шум Балтійського моря або побачити рідкісного метелика з острову Борнео. Під впливом лекцій Черпунова юний шукач пригод починає збирати власний музей природних дивин, чим привертає увагу учителя. Гімназист Паустовський навіть побував у домашньому музеї географа, надивився на рози вітрів, воду у пляшках, зібрану у різних частинах світу, наслухався притч про подорожі Миклухо-Маклая. Минуло декілька років. І раптом:

« – Вы помните Черпунова с его водой из разных рек и морей?

– Ну, как же! – ответили мы. – Великолепно помним.

– Так вот, могу вам сообщить, что в бутылках была самая обыкновенная водопроводная вода. Вы спросите, зачем Черпунов вас обманывал? Он справедливо полагал, что таким путём даёт толчок развитию вашего воображения. Черпунов очень ценил его. Несколько раз он упоминал при мне, что человек отличается от животного способностью к воображению. Воображение создало искусство. Оно раздвинуло границы мира и сознания и сообщило жизни то свойство, что мы называем поэзией».

Фрагмент четвертий. Пам’ять

Обов’язковим предметом тогочасної шкільної освіти був закон божий, який викладав в Київській гімназії часів Паустовського Симеон Трегубов, колоритна особистість, широко відома серед киян у 10-ті роки XXстоліття. Трегубов викладав боговслов’я в кількох навчальних закладах, серед яких були колегія Павла Галагана та Фундуклеєвська жіноча гімназія, працював цензором «Київських єпархіальних відомостей» та був постійним священиком при Києво-Софійському соборі.

Учні гімназії не любили Трегубова, адже його методи викладання не давали студентам жодного шансу отримати пристойний атестат. Гімназисти, за словами Паустовського, користувались будь-якою нагодою прогуляти урок Трегубова, ховаючись у сусідньому кабінеті на лекції ксьондза Полянського. Маленькі пустощі (на кшталт пацюка в класній кімнаті) не могли вибити батюшку з насидженого місця викладача гімназії, але історична подія та професійна чесність Трегубова вирішили справу несподіваним чином. 1910 рік:

«… в этот день первым уроком в нашем классе был «закон божий». Трегубов вошёл слишком быстро, не так, как всегда, перекрестился на икону и сел к столу.

Дежурный Матусевич вышел и остановился рядом с Трегубовым. Трегубов тяжело смотрел на него и молчал.

– Вчера, в шесть часов утра, на станции Астаново, – сказал Матусевич, стараясь не волноваться и говорить громко, – умер величайший писатель нашей страны, а может быть, и всего мира. Лев Николаевич Толстой.

Громыхнули крышки парт. Весь класс встал. В глубочайшей тишине был слышен цокот копыт – по улице проезжали патрули.

Трегубов склонился над столом, сжал его края толстыми пальцами и сидел неподвижно.

– Встаньте, отец протоиерей! – очень тихо сказал ему Матусевич.

Трегубов медленно и грузно встал. Шея его налилась кровью. Он стоял, опустив глаза. Прошло несколько минут. Нам они показались часами. Потом все сели бесшумно и медленно. Трегубов взял журнал и пошёл из класса. В дверях он остановился и сказал:

– Вы заставили меня почтить память вероотступника, отлучённого от церкви. Не будем говорить о том, что он был великим писателем. Я совершил преступление против своего сана и понесу ответ перед богом и высшими церковными властями. Но с этого дня я уже не преподаватель в вашем классе. Прощайте. И да вразумит вас господь.

Мы молчали. Трегубов вышел».

***

Відданість, чесність, повага, поезія – всі ці слова родом з дитинства, але чи означає це, що вони мають там і залишитися? Життя готувало Костянтину Паустовському чимало випробувань, але жодне з них не зламало силу волі письменника, романтика, мандрівника. У той час, коли за стінами гімназії учень Паустовський старанно визубрював латину, математику та хімію, в його душі вже з’являлись перші паростки тієї здібності, яка набагато пізніше зробить із захопленого хлопчика майстра пейзажної прози.