Вільний мандрівник, прикутий до мольберта, відкривач нових художніх світів, творець унікальної техніки “пльонтанізм” (від “пльонтати” ‒ плести, переплітати), котра балансує на межі рукотворного і технологічного, майстер філігранного малюнка, надзвичайно уважний до найменших деталей, невтомний трудівник, який сумує, якщо протягом тижня не написав жодної картини, а сюжети для них часто бере зі сновидінь – такий він – один з геніїв сучасності Іван Марчук. Портал Мегаполіс пропонує читачам ближче познайомитись з творчістю цього непересічного митця – до 31 січня у “Мистецькому Арсеналі” триватиме ретроспективна виставка картин Івана Марчука “Генотип вольності”. В експозиції представили майже 150 робіт з семи циклів: “Голос моєї душі”, “Пейзаж”, “Біла планета 1”, “Біла планета 2”, “Натюрморт”, “Нові експресії” та “Погляд у Безмежність”.


Про власну філософію і нові світи

«Я творив власну філософію. Мої філософські трактати, які тільки я розумію, – це «Голос моєї душі». Коли людині пропонуєш інший світ, вона починає задумуватись, що ж воно таке. Бо коли виникають загадки, то людина починає думати, як їх розгадати. Тут ще питання, чи готова вона до цього, чи не готова. Мої роботи зразу сприйняли і визнали фізики, які завжди знаходяться на передовій лінії науки. Свій головний цикл я назвав «Голос моєї душі», бо з мене тоді виходив світ, не пояснимий жодною логікою. Я приступав до роботи, мені хтось підказував і я вже знав: душа, інтуїція і підсвідомість – зі мною, я працюю, триває робота душі.

Я не знаю, як визначити щастя. Мені здається, що моє щастя – це вічні муки. Погані чи приємні муки, але вони постійно мене супроводжують, це лейтмотив мого життя і, можливо, моє щастя. Адже саме коли я найбільше страждаю, в мені щось народжується. Якщо я спокійний я задоволений – я ніякий. Я не можу нічого народити! Я не вигадував свій  світ, я його відчував і творив, і виявилося – він потрібен не тільки мені одному. Хіба це не щастя?!

Я відкриваю нові світи – і це моя праця. І я живу в світі, який сам собі сотворив. Він не схожий на жоден інший – можуть бути у ньому анти-гармонія, анти-рисунок, анти-класичність. Але то мій світ, я ним живу – розширюю, поглиблюю, вдосконалюю.

Я можу сказати, що я вільний мандрівник, прикутий до мольберта. А все решта – титули, звання, визнання геніальним – мене, за великим рахунком, не цікавить. Бачите, геніальність не має ніякого стосунку до нашого реального світу. Я просто відчуваю реальність в її чистому натуралізмі.

Стосунки зі Спілкою художників

 У Спілці художників моє ім’я промовляли з таким сарказмом, що навіть коли я заходив у будинок на Львівській площі, чиновники від малярства дивилися на мене з німим запитанням: чому ти тут? І нині, хоча в цій організації зі мною вже розмовляють привітно, у мене на неї алергія.

Завжди воно так було: Спілка з тим режимом – окремо, а я – окремо. І коли мені вперше, ще неофіційно, вдалося виставитися, то це було не в Києві, а в Москві, 79-го року. Мої друзі фізики допомогли. Виставка мала резонанс, про мене заговорили. А першу виставку в Києві (з острахом через Спілку художників також) організували Павличко і Загребельний. Через два тижні, коли поруч із Будинком письменників уже стояла черга, – це ж поруч із ЦК! – прийшли якісь люди, і виставку закрили.

Спілка була совєцькою і залишилась такою. Як тоді там заздрили і не любили мене, так і сьогодні продовжують це робити. Це організація, де чиновники все ділять між собою і нікому нічого не дають.

Україна – це совєцька країна, ніхто нікого тут не любить, всі з усіма воюють.

Ставлення до критики

Тепер такий світ, що мистецтво дуже розмаїте, критеріїв оцінки мистецтва майже немає. Критерієм є певний час і опитування. Кожен художник завойовує людей, і те, скількох завоював, і буде критерієм того, що він на поверхні і вартий уваги людей.

Процес творення

Для мене мистецтво – це життя й одкровення. Іншої альтернативи нема. І водночас мистецтво – це каторга. Я працюю 365 днів на рік і без цього не можу. Це присуд долі, карма, вирок, приреченість. І нікуди не подінешся.

Процес творення відбувається весь час, навіть уночі. Чим більше людина працює, чим менше їсть і спить, тим довше вона живе. Мій біологічний годинник працює так, що я дуже рано лягаю спати, а вже о першій ночі можу прокинутись і години зо дві в голові все крутиться – я щось обмірковую, читаю, переглядаю… Потім знову йду до сну. Настає черга другої серії – сновидінь. Нерідко бачу гарні сни – цікаві мотиви, нереалізовані фантазії. Встаю на світанку, і о сьомій ранку я вже знову в майстерні (іноді там навіть ночую). Я не з тих людей, котрим потрібен поштовх. Працюю, бо так звик. На мене жодні чинники не впливають – я сам собі чинник. А коли б я чекав натхнення, то нічого б не створив. Художник любить свої картини так, як жінка любить своїх дітей. Я свої картини люблю, і хочу, щоб їх у мене було дуже багато. Але не тому, що я гонюся за кількістю, а тому, що мені сумно без картин. Я сумую, якщо протягом тижня не написано жодної картини. Тому працюю щодня – хочеться мені того чи ні… Є натхнення, нема натхнення… Я малюю.

Люблю мріяти. Це так здорово – відчувати первісні враження про мрію. Вони не повинні закінчуватися, бо коли мрія збувається, тоді кінець усьому.

Наперед не знаю, що малюватиму. Виникає один образ, другий. Рука мене сама веде. Можу сказати: мало яку картину я писав головою, розумом. Вони мені нібито являються. Задумів, внутрішніх заготовок у мене набагато більше, ніж завершених праць. Я полюбляю імпровізації, але картини доробляю до мікрона. Як музикант: він написав мелодію, а згодом її слід аранжувати, шліфувати. І нарешті всі приходять і вигукують: ох, яка картина, вже готова! Ні, кажу, тут потрібно ще намалювати зо дві тисячі деталей. Людина цього не бачить, але я ж бо бачу. Я шукаю довершеність, і якщо не вдається її досягти, мене охоплює дискомфорт. Це пекельна робота. Я пишу з величезною швидкістю: десятки мазків за секунду. Я мокрий стою біля мольберта, спина аж парує. Розумієте, я працюю в надзвичайному екстазі. Лише в такому стані мені вдається довести роботу до того, аби на ній був мовби мій фірмовий знак, аби й без підпису було видно: це картина Марчука, і більше нічия.

Про смуток, сніг і кондиціонер

Кажуть, що в моїх картинах багато суму, якогось смутку. Але це не сум – то просто не так дивляться на мої картини. Це тихі роздуми, там присутня мудрість. Це є тиша, божественна тиша. Хтось може подумати, дивлячись на ці полотна, що я плачу. Але я не плачу: то є тиха зажура – ніби тиша перед грозою. У мене ніде нема шаленства, лише в моїх абстрактних речах – отам справжній вибух.

Дуже люблю білий сніг. Я зробив близько п’ятдесяти зимових пейзажів, але вони в мене не повторюються – вони в мене всі конкретні. Я сніг люблю, бо він стерильний і закриває все наше сміття. Зимові пейзажі малюю влітку, коли на вулиці душно. Як малюю сніг і мороз, то й кондиціонера не треба.

Мої стосунки з мольбертом подібні до стосунків матері зі своїм дитятком, яке вона народила і не може відірвати від грудей. Я так само не можу відірватися від мольберта. Якось уже казав, що прикутий до нього, як раб до галери. Мольберт і художника розлучити неможливо. Це сіамські близнюки. Розлучаються вони в двох випадках: або мольберт ламається, або художник перестає існувати. Картина цікавить мене, коли її закінчу і поставлю підпис. Потім вона стоїть, а я нею милуюся”.

Цитати взяті з різних інтерв’ю з Іваном Марчуком.

Читайте також: Мистецтво шістдесятників. Перезавантаження

This slideshow requires JavaScript.