Кажуть, такі, як він, роблять для створення позитивного іміджу України у світі більше, ніж усі наші політики, разом узяті. Напередодні свого концерту в Національній філармоніі України відомий український диригент, новий музичний директор легендарного Національного оперного театру у німецькому Ваймарі (того самого, де працювали Гете і Шиллер, Бах і Ліст), поділився з “Мегаполісом” деякими спогадами, спостереженнями й думками. Про себе, свою професію, Україну, світ і час, у якому ми живемо.


“Журналісти питають: “Чи би ви займалися, якби не музика?”. Рибу ловив би”

Музика – мій перший свідомий вибір, зроблений років у 12-13. До цього займався в студії Київської консерваторії, але, як усі діти, задоволення від того не отримував: треба було щось грати, робити домашні завдання… А потім був Новий рік у Ворзелі, в Будинку творчості композиторів, і татові-мамині друзі, які раптом почали питати: “А що ти хочеш робити далі?”. І фантазувати: “От якби ти пішов у музику, ти би міг досягти того-то й того-то, об’їздити цілий світ…”. Говорили-говорили – і врешті-решт я відчув: буду музикантом. На фізичному рівні відчув. І згодом перевівся зі звичайної школи у десятирічку при консерваторії, втративши один рік: був у восьмому класі, а пішов у сьомий.

У першій, звичайній школі вчителі вважали мене, м’яко кажучи, дивним: учитися не любив, дисципліну порушував, на перервах улюбленим заняттям було бігати за дівчатами. Мама вичитувала: “Ну от скажи мені, навіщо ти ходиш до школи?” – і я на повному серйозі відповідав: “За дівчатами ганятись”.

В музичній десятирічці теж ніхто не вважав мене вундеркіндом: я спочатку відставав. Допомогла Елеонора Виноградова, яка керувала хором хлопчиків. Виявляється, вона помітила мене ще на заняттях у консерваторській студії, а коли перевівся в десятирічку, сказала: “Вивчиш за місяць усю програму – візьму тебе з хором у Францію”. Ну а хто ж не хоче на автобусі у Францію?Почав учити, займатись сольфеджіо, причому сам.

У дитинстві любив “Пригоди Тома Сойєра”. Правда, паркани чужими руками не фарбував і з дому на острови не тікав (сміється). Хіба що ненадовго – на рибу. Журналісти питають: “Чи би ви займалися, якби не музика?”. “Рибу ловив би”, – кажу. Не вірять.

Яку музику слухаю вдома? Та ніяку. Найкраща музика для мене – це тиша. Але це дуже рідкісний “трек”, його так нечасто крутять…

“В Україні відчував один-єдиний посил: таких, як ти, у нас, знаєш, скільки?”

Диригент – це музикант, якому довірили надскладний інструмент. Він називається “оркестр”. Я тому і обрав диригування, аби зрозуміти, як цей інструмент звучить.

img_9069-2
У Київській консерваторії моїми вчителями були Левко Венедиктов і Роман Кофман. Спочатку вступив до Венедиктова на хорове диригування, потім ще й до Кофмана на симфонічне, хоча туди можна було, тільки вже маючи консерваторський диплом. Для мене зробили виняток – і я почав “тягнути” два факультети. А на третьому курсі поїхав у Відень і там до музкадемії вступив. Згодом знайшлася й робота – виграв конкурс і поїхав асистентом до відомого диригента Івана Фішера у Будапештський фестивальний оркестр. На іспити літав літаком – була така угорська авіакомпанія Malev, і я знав поіменно всіх стюардес (сміється). Одну, симпатичну, навіть на концерти свої запрошував.

По закінченні освіти думав, що в Україні за мною бігатимуть оркестри. Але ніхто не бігав. Більше того, я відчував тут один-єдиний посил: таких, як ти, у нас, знаєш, скільки? Навіть зараз, хоч ставлення до мене змінилося, іноді відчуваю те саме. “У нас таких Карабиців… Ким би він був, якби не прізвище?”. Батькові (видатний український композитор Іван Карабиць. – Авт.) це б не сподобалося: на те, як я долаю різні життєві виклики, він свідомо не впливав. Недарма він написав музику до “Саду божественних пісень”: принцип сродної праці був стовідсотково його. Думаю, якби вони зі Сковородою зустрілися десь у міжчассі, їм було б про що поговорити…

Найтистрашніший день – коли не стало батька. Йому було лише 57. Того ж року мені – напевно, аби підтримати – дозволили поставити в Національній опері “Паяців” Леонкавалло, а потім поїхати з цією оперою в Європу. Того року я виграв ще один надважливий для себе конкурс – і став асистентом в оркестрі “Радіо Франс”. Оселився в Парижі – знімав кімнатку на мансарді.

У контракті на рік було небагато прописано: два концерти (“дорослий” і “дитячий”) і один запис. І концерт, до якого я так старанно готувався, відмінили – через страйк на “Радіо Франс”. Для французів страйк – звична справа, але я не розумів: як так? з Англії приїде композитор, я стільки чекав дебюту… Страйк тривав 24 години, і з кожною годиною віри в себе меншало (посміхається). А потім оркестр зібрався і сказав: “Бідний Кирило, один-єдиний концерт мав – і той відмінили! Давайте ми йому ще й там дамо диригувати, і там, і там…”. Я працював із оркестром “Радіо Франс” три роки – замість одного.

Диригенти, як і інші артисти, мають артистичні забобони. Наприклад, якщо впала партитура чи паличка, на них швиденько треба сісти. Тому я іноді сідаю на підлогу.

“Інколи в залі під час концерту можна почути хропіння…”

Музиканти і диригент – завжди антагоністи. Ти приходиш в оркестр, ще нічого не зробив і не сказав, але ти вже ворог. Є такий різновид музикантської заздрості:
вони думають, що диригенти – це мільйонери, які тільки те й роблять, що подорожують світом і знімаються для журналів. Тому перше, з чого ти мусиш почати, – довести оркестрові, що ти йому потрібен.
kyrylo-1

Тепер у мене три оркестри: Борнмутський в Англії, збірний молодіжний I, CULTURE Orchestra і оркестр Національного оперного театру в німецькому Ваймарі. Раніше говорив, що живу у Парижі, бо звідти зручно літати на роботу. Тепер говорю, що живу в літаку, бо звідти зручно і до сім’ї в Париж, і на роботу…

У Ваймарі є чудова традиція – новорічні концерти. 31 грудня і 1 січня люди ходять в театр, аби послухати класичну музику. Початок о шостій вечора, тож о восьмій вони вже вільні і йдуть святкувати. Я диригував ці концерти і думав: як добре було б перенести таку традицію на український ґрунт! Створити спеціальну святкову програму, раз показати, вдруге, не втрачаючи в якості, – і публіка би звикла. Німці ж звикли, чим ми гірші?

Перед Новим роком вивчив із німецьким оркестром “Щедрик”. Грали в самому кінці, після 9-ї симфонії Бетховена. Як фінальну крапку. Якась пані підійшла й спитала: “Хіба Бетховена не було достатньо для красивого фіналу?”. Я пояснив, що мелодія, яка звучала після Бетховена, – новорічний подарунок з моєї країни.

Інколи в залі під час концерту можна почути хропіння: глядач під класичну музику розслабився і заснув. У мене теж таке було, в Англії, і я пришвидшував темп, аби розбудити або заглушити.

Диригент англійською – conductor. Отже, “кондуктор, не спеши” – наша пісня…

“Як за кордоном ставляться до того, що я українець? Із цікавістю – не більше”

Пропозицію у Ваймарі прийняв з умовою, що не стану ще одним експонатом у місті-музеї. Хочу зробити так, аби про Ваймар говорили не як про місто, де колись відбувалося щось значне у плані культури, а як про місто, де щось цікаве відбувається зараз. І, звісно, я привезу туди якусь часточку України. Приміром, новий сезон відкриватиму твором на українську тему – “Мазепою” Ліста.

На Заході після того, як ти відпрацював сезон, оркестр голосує, чи хоче тебе далі бачити і, якщо так, то в якій ролі позиції. Звісно, ця система недосконала, бо змушує диригента надто вже озиратися на музикантів і зважувати, сперечатися з ними чи лишити в спокої, бо собі дорожче. Але це краще, ніж коли музикантам “згори” призначають диригента, якого вони ніколи не бачили й не чули.

Моя професія – десь на перетині музики, психології, дипломатії, філософії, бозна чого ще і навіть мовознавства, бо, крім української та російської, довелося опанувати англійську, французьку, італійську, німецьку… Чи додасться ще якась – життя покаже.

Чому диригентська паличка білого кольору? Бо це продовження руки. Першу паличку змайстрував сам – вирізав у лісі.

Для мене важливо не де відпочивати, а як. Іноді день, проведений на дачі “поза зоною досяжності”, вартий тижнів на фешенебельному курорті.

Як за кордоном ставляться до того, що я українець? Із цікавістю – не більше. У Європі ніхто не біжить, уранці прокинувшись, до телевізора, аби дочекатися новин про Україну, Європа живе насамперед своїми проблемами. У Парижі, наприклад, на вулицях повно людей у формах, посилені заходи безпеки – після масової загибелі людей. Навіть моєму малому (йому п’ять) і його одноліткам в школі розповідали, хто такі терористи, що таке зброя і як вижити, коли у воду й повітря потрапив токсин…

“З одного боку, є люди, за якими не встигає держава. З іншого – держава плентається позаду своїх людей”

Прикро, що ми досі себе не знаємо. Уже ніби маємо бажання взнавати, але не таке сильне, як хотілося б, як потрібно. 15 червня у мене в Києві буде ще один концерт – із Національним симфонічним оркестром (ми розмовляли з Маестро напередодні концерту із окестром Національної філармонії – 15 квітня. – Авт.). Виконаємо твір українського композитора Максима Березовського, який в Україні жодного разу не виконувався. А в Росії він звучав – під назвою “Первая русская симфония”.

Із чим європейці асоціюють Україну? Передусім, із війною. Хоча більшість із них не заглиблюється в деталі: хто воює, з ким, хто почав і хто кому що винен. Та й різницю між Україною і Росією бачать штрих-пунктирно. Як пояснити їм, що Україна – не Росія? Позиціонуванням України на культурній карті світу. У нас говорять: “Ми не вкладаємо в культуру, бо в нас АТО”. А слід було б: “Так, у нас війна з Росією, але ми маємо амбіції, хочемо, аби нас знали у світі, тому, незважаючи ні на що, вкладаємо в культуру, проводимо потрібні нам реформи і так далі”.

Я не раз казав, що Україна – країна волонтерів. Від оборони, медицини, науки, культури… Але важко сказати, це привід радіти чи журитись. З одного боку, є люди, за якими не встигає держава. З іншого – держава плентається позаду своїх людей…

Те, що голландці проголосували проти вступу України до ЄС, для мене не дивина. Дивно було б, якби вони згодилися прийняти до Євросоюзу країну, в якій іде війна і звідки гарантовано поїдуть мігранти. Побачимо, що буде з безвізовим режимом. Тобто, він таки буде безвізовий чи українці сидітимуть без віз.

Коли Російський національний оркестр запропонував мені посаду головного запрошеного диригента, я відмовився – і про це радо написали наші ЗМІ: мовляв, молодець, сідай, “п’ять”. І вийшло так, ніби я гордо закрив двері перед легендарним оркестром Плетньова, бо він російський, а потім ще й цим похвалився. Я справді вважаю, що не можу й не маю права працювати в Росії. Але не воюю з оркестром, який, до речі, аполітичний і, мабуть, єдиний, який не намагався всіма правдами й неправдами “вислужити” грант від свого президента.

Головна проблема України – не тільки російська агресія, а й відсутність системної політики, що була би вигідною перш за все для України. Раніше все робилось “під Путіна”: сказав, що знизить ціни на газ, – все, побігли догоджати. Тепер стараємось для ЄС, МВФ, США… Дають кредити – значить, давайте приймати пропоновані ними зміни. А потрібні вони нам чи ні – діло десяте. Хто більше обіцяє, до того біжимо. Самі від себе…



Сподобалася публікація? Будь ласка, поділіться нею з друзями у соцмережах через кнопку нижче…