Сучасна цивілізація – цивілізація міська: сучасна людина – людина міста. Три чверті населення розвинених країн є міськими жителями, в Україні 69,1% жителів міст і 30,9% – сіл, при цьому більше половини світового населення – містяни.

Портал Мегаполіс пропонує читачам поміркувати разом про характерні риси сучасних мешканців великих міст, “намалювати” портрет середньостатистичного містянина. Впоратись із цим завданням нам допоможуть розвідки сучасних науковців, зокрема, Галини Горнової та Десмонда Морріса.


Homo urbanus – це містяни, особливо жителі мегаполісів, діти XXI століття. Вони постійно кудись поспішають, швидко розмовляють і працюють в умовах багатозадачності. Це вони їдуть у транспорті, не відриваючись від гаджетів і соцмереж, онлайн 24 години на добу. Вони не надто довіряють ЗМІ і публікують свої, часто критичні, думки в блогах і “Фейсбуці”. Вони покращують своє життя, досягаючи поставлених цілей, готові розвиватися, вдосконалюватися, повсякчас готові до експериментів і відкриті світові.

Галина Горнова стверджує, що урбанізація – потужний еволюційний фактор, який впливає на природу людини. Світ міста породжує людину міську. Урбанізована людина, в свою чергу, схильна перетворювати весь світ у місто. Місто – принципово штучне середовище існування, антропогенний ландшафт, в якому опредметнюються культурні якості людини. На відміну від усіх живих істот, що мешкають у нествореному ними природному середовищі, людина – єдина жива істота, яка завдяки культурі створила собі нове середовище існування – місто, яке опосередковує процес природного відбору: впливає на внутрішньовидову агресію, ієрархічні процеси у соціальній групі та статевий відбір. Характерні особливості середовища міста: висока щільність населення (скупченість, перенаселення), максимальна концентрація об’єктів у просторі (насиченість предметного, матеріального міського середовища), пришвидшення ряду повсякденних процесів (високий темп життя у місті).

Достатньо поширеним є порівняння міста з джунглями. Урбаністична метафора “місто-джунглі” малює таку картину існування в місті, в якій неочікувані небезпеки скрізь чатують на людину і всі мешканці є або хижаками або їхніми жертвами. Насправді ж у природному середовищі існування, яким є ті ж самі джунглі, включається саморегуляція: хижак ніколи повністю не винищить свою здобич, інакше він сам загине від голоду.

Десмонд Морріс – відомий британський зоолог та етолог, популяризатор науки – у книзі “Людський звіринець” пише, що коли щільність населення в сучасному світі стала просто таки нестерпною, стурбовані мешканці міст почали порівнювати свої переповнені міста з кам’яними джунглями. Такий опис особливостей життя в тісному міському середовищі досить промовистий, але в той же час глибоко помилковий. Це підтвердить будь-хто, кому довелося вивчати справжні джунглі.

У нормальних умовах, в природному середовищі існування, дикі тварини ніколи не стануть калічити один одного, воювати з дітьми, заробляти собі виразку шлунка, страждати від нав’язливих ідей або ожиріння, утворювати гомосексуальні пари або вбивати один одного. Не варто зайвий раз нагадувати, що серед жителів міста все це – далеко не рідкість. Але хіба в цьому різниця між людиною й іншими тваринами? На перший погляд – начебто так, але це помилка. Інші тварини дійсно можуть поводитись подібним чином, але тільки в певних ситуаціях, а точніше – коли їх помістити в неприродні умови неволі. Дика тварина, перебуваючи в клітці, демонструє всі ці відомі нам аномалії точнісінько так, як і наші родичі. Цілком очевидно, що місто – зовсім не кам’яні джунглі, а справжній “людський звіринець”.

Порівнювати потрібно не міського жителя і дикого звіра, а міського жителя і звіра в клітці. Сучасна людина в умовах, природних для свого виду, давно вже не живе. Потрапивши в пастку власного розуму, а не ув’язнена якимось власником зоопарку, людина зачинилась у величезному неспокійному звіринці, де постійно ризикує надірватись від перенапруження.

Якщо ви є мешканцем “людського звіринця”, то неминуче опиняєтеся серед представників другої групи. Володіючи надзвичайно допитливим і винахідливим розумом, ви просто не здатні відпочивати довго. Вас розпирає від прагнення знову і знову знаходити собі якесь непросте заняття. Ви вічно щось досліджуєте, організовуєте, творите і, врешті-решт, виявляєте, що з трясовини “звіринця” вже не вибратися. З кожною новою складною дією ви опиняєтеся на один крок далі від свого природного племінного стану, яким ваші предки насолоджувалися протягом мільйонів років.

А міська цивілізація, відірвавшись від природи, ставши «камінними джунглями», втратила свою здатність до природної саморегуляції. У неволі здорові інстинкти, що сприяють виживанню виду, спотворюються. І тому більш правомірним було б порівняння міста з зоопарком, звіринцем або акваріумом, а не з джунглями. Д. Морріс, який розглядає міську цивілізацію з точки зору зоології, робить більш радикальну заяву: спресованість людського житла в нетрях Мумбаї або мініатюризація житла в Токіо змушує вважати клітки для тварин у деяких зоопарках більш розкішними апартаментами. Однак не слід і перебільшувати нестерпність таких умов, оскільки те, що ми називаємо благами цивілізації, можна співвіднести з піклуванням про тварин у зоопарку: їжа, вода, дах над головою, медична допомога – всі ці умови зводять до мінімуму витрати на боротьбу за виживання і сприяють появі вільного часу. Насиченість предметно-речового середовища міста призводить до когнітивних перевантажень, оскільки в ньому міститься надмірна кількість стимулів, які впливають на органи чуття і перевищують можливості організму зі сприйняття і переробки інформації. Людина захищається тим, що не всі фактори навколишнього середовища сприймаються нею в якості стимулів, а тільки життєво важливі, однак їхня кількість перевищує можливості сприйняття.

Оскільки первісно у форми поведінки, наявні у виду, мало бути закладене якесь корисне призначення, то можна розглянути в цьому ракурсі одну з типових рис міського жителя – його тривожність. Як правило, тривожність жителів міста ми завжди оцінюємо негативно як свідчення підвищеного рівня його загальної невротизації. Але етологи звертають увагу на еволюційну корисність тривожності для збереження виду. Вона виконує  важливу когнітивну функцію розпізнавання небезпеки. Міська цивілізація століттями виробляла норми і правила поведінки, спрямовані на те, щоб якомога більша кількість людей могла по можливості безконфліктно існувати на обмеженій території, тобто однією з функцій міської культури є вироблення механізмів, здатних нейтралізувати територіальну агресію.

Конрад Лоренц зазначав, що переорієнтування агресії є надійним способом її обеззброєння. До основних способів переорієнтації агресії належать: катарсис, спорт, мистецтво, наука, сміх. Усі ці способи так чи інакше пов’язані з міською цивілізацією. Феномен катарсису був відрефлексований ще в давньогрецькій полісній культурі. Спорт як специфічний вид фізичної та інтелектуальної активності теж пов’язаний з міським способом життя, в селі і без того досить важкої фізичної праці, фізичної активності, щоб обирати її ще в якості дозвілля. Високе мистецтво, наука, як, втім, і філософія, є типово міськими явищами, існують за рахунок суспільного розподілу праці. Зі сміхом ситуація не така однозначна. Крім функції відведення загрози, сміх народжує відчуття соціального єднання. Сміх різноплановий, він викликається багатьма стимулами –  від фізіологічних до інтелектуальних, іронія – тільки інтелектуальними. Іронія в традиції античної риторики Цицерона і Квінтиліана безпосередньо пов’язувалась з якостями людини міської. Слово urbanitas, від якого Цицерон утворив неологізм humanitas, містило в собі значення проникливості, легкого скепсису та іронії. Відмінною рисою містянина античні ритори вважали здатність до іронії, саме поняття іронії пов’язувалося ними безпосередньо з образом столичного міста.

Таким чином, homo urbanus, що мешкає у міському середовищі, з одного боку, якостями середовища свого існування (скупченість, поспіх, анонімність) підштовхується до збільшення агресивності, з іншого боку, в цьому ж середовищі виробляються механізми гальмування агресії та її переорієнтації. Як правило, людиною міською керує бажання зайняти більш високе становище в соціальній ієрархії. Прагнення набути певний соціальний статус і в подальшому його підвищити є одним з провідних життєвих мотивів сучасного городянина. Високий темп життя пов’язаний насамперед зі спробами підвищення статусу, звідси йде перевантаження на роботі, неодмінна спрямованість на успішну кар’єру, скорочення часу, який проводиться в колі сім’ї, і, як наслідок, зменшення уваги, що приділяється подружнім і батьківським ролям, неминуча інтенсифікація дозвілля, оскільки зменшується час цього самого дозвілля. Оскільки життя у великому місті відрізняється дуже великим скупченням людей, з якими неможливо вибудувати особисті ієрархічні стосунки, вкрай важливе значення набувають символи, що вказують на ранговий потенціал індивіда. До них можна віднести наявність власного бізнесу або успішної кар’єри, престижну нерухомість, гроші, акції, цінні папери та інше майно, яку за кількісними критеріями легко порівняти з чужою власністю.

Як “тварина політична” містянин потрапляє у поле тяжіння двох тенденцій: групового співробітництва та ієрархічного суперництва, які утворюють діалектичну єдність, переходять одне в інше і виступають в якості джерела саморозвитку виду. Необхідність знаходити баланс між протилежно спрямованими векторами групової солідарності і конкуренції відточує пристосованість людини до складного середовища міста. Однією з форм природного відбору є статевий відбір. Спробуємо визначити його міську специфіку. У місті змінюється структура шлюбних відносин, знижується народжуваність, інтенсифікується внутрішньовидова конкуренція статевого відбору. Зміна структури шлюбних відносин у місті характеризується більш пізнім шлюбом, у зв’язку з цим у сім’ї пізніше з’являються діти, кількість дітей в міських сім’ях зменшується, багатодітність стає прерогативою маргінальних міських груп. До зменшення функцій відтворення призводить велика кількість неповних сімей, самотніх людей, які ніколи не створювали сім’ї, збільшення кількості бездітних сімей. Це обумовлено зміною шлюбного віку і пов’язаними з цим репродуктивними проблемами жіночого і чоловічого здоров’я, а також навмисним бажанням не мати дітей у егоцентричних індивідів або приналежністю до субкультур на кшталт руху сhild-free. Місто виступає в ролі демографічного обмежувача. Виконувати цю роль йому допомагає і культ раціональності, який у мегаполісах чимраз дужче про себе заявляє. Зокрема, мова йде про  раціональне ставлення до планування сім’ї, що являє собою, по суті, репресію інстинкту репродуктивності. Виходить, за рідкісними винятками, що в місті мають багато дітей найменш раціональні індивіди, таким чином знижуючи рівень “загальноміської раціональності” і збільшуючи генетично передану нераціональність поведінки, що, можливо, є однією з форм підтримки природного балансу раціональності-ірраціональності міста.

Таким чином, homo urbanus – це “тварина міська”, природним середовищем існування якої є антропогенний ландшафт міста. Складність міського середовища впливає на еволюційний процес, оскільки заохочує винахідливість людини, допомагає виробити багато пристосувальних навичок. Особливості міського середовища: висока щільність населення, насиченість предметного, матеріального середовища міста, швидкий темп життя зумовили високий ступінь внутрішньовидової агресії і розвинений інтелект як пристосувальну ознаку та результат природного відбору. Специфікою статевого відбору, що діє на всю міську популяцію, стало обмеження народжуваності. Зростання внутрішньовидової агресії і конкуренції, у свою чергу, стало потужним стимулом для вироблення культурних механізмів, які нейтралізували територіальну агресію і дозволили людині міській мирно існувати зі своїми родичами.



Сподобалася публікація? Будь ласка, поділіться нею з друзями у соцмережах через кнопку нижче…