Понівечений прапор України, що «тримав оборону» біля Дзержинська, зворушливий лист доньки до тата, якому не судилось повернутися з війни, трофейний магазин для автомата з надписом «Для укрів», який передав у музей один із бійців, прострелений одяг військових, в якому вони були поранені чи вбиті, манікюрний набір жінки-штурмовика з «Азова»… Усе це і багато інших артефактів війни на сході можна побачити у Національному музеї історії України.


Привертає увагу незвичність простору експозиції, який «декорований» чорними нитками, переплетеними в павутиння. Одразу ж спадає на думку павутина як символ швидкоплинності життя, людської тлінності і нетривалості. Складається враження, що потрапляєш у своєрідний лабіринт, а дороговказом стають експонати, за кожним з яких – людська трагедія.

Антон Богдалов, завідувач відділу «Україна у 1990-х – поч. ХХI ст.» розповів порталу Мегаполіс про руйнування старих стереотипів музейної експозиції і креативне оформлення виставки «Історії з війни».

«На виставці представлено 19 історій. На жаль, трьох героїв уже немає у живих… Ідея чорної павутини – це ідея нашого відділу. Коли почали думати про те, як би ми могли зробити експозицію, проводячи аналогію з усталеними стандартами експозицій, усвідомили наступне: усі експозиції є сталими, там майже все зрозуміло і просто, експонати вже набули певної застиглої форми в музейному просторі. Через те, що події на сході України тривають, ми не можемо ні про що з упевненістю стверджувати, не можемо говорити однозначно. Звісно, є можливість говорити про хронологію, попри це ми не знаємо багатьох речей… Отож ми вирішили не відштовхуватись від звичайної історичної хронологічної експозиції, а зробити виключно історії і ці історії викласти в зал, який набуває прямокутної форми, але ще не є прямокутним. Зал символізує певне чорне павутиння, в якому ми всі сьогодні опинилися і з якого неодмінно повинні вийти. Виставка «Історії з війни» розташована на третьому поверсі. Аби відвідувачі, які піднімаються з другого поверху, змогли далі оглядати музейну експозицію, вони обов’язково повинні пройти через це чорне павутиння, подивитись на експонати і вийти з цього простору. До речі, під час роботи наші співробітники використали 25 тисяч метрів чорних ниток».

Один із героїв «Історій» – Олександр Корнієнко – зазначив, що «однією з умов перемоги солдата в бою та ефективної діяльності військових підрозділів є ставлення тилу до війни. Протягом останніх трьох років ми спостерігали, як у нашого народу змінюється ставлення до війни. З часом війна стає рутиною, повсякденним явищем, яке вже не зачіпає за живе. Коли солдати знають, що ця війна незабута, що вони незабуті, то в такому разі битимуться ефективно, не здадуть нашу землю. Основним чинником забуття є те, що частина українського народу не бажає вести війну. Ми чуємо нарікання, мовляв, це не наша війна, що це якась політична помилка, що нехай якісь міфічні «вони» там воюють. Насправді ж у людях банально говорить страх, вони не хочуть воювати за свою землю і за себе. І такі виставки, активісти, волонтери і просто небайдужі люди сприяють тому, аби війна не забулась, вони реально допомагають військовим, щоб ті перемагали й надалі. Ви знаєте, що Російська імперія ніколи не приходила в Україну один раз, програють вони зараз – прийдуть через 5 чи 10 років. Якщо забудемо – програємо наступну війну. Наразі ми виграли битву, але війну ще не виграли».

«Історії з війни» зачіпають за живе, адже за кожною з них стоїть доля окремої людини, часом трагічна, часом зворушлива і прониклива, з нотками туги й самотності і незмінно – з любов’ю до рідної землі.

Одну з таких трагічних історій ілюструє лист доньки до батька, сповнений ніжності і віри. Доброволець Олександр Єрощенко – веселий, завжди з гумором, за що отримав прізвисько «Смішний». Загинув смертю героя, захищаючи пораненого побратима. Бронежилет не допоміг, кулеметна черга перебила його навпіл. Сашко мав трішки часу згадати близьких і рідних: маму, брата, доньку Аню, поки лежав на снігу і стікав кров’ю. А в цей же час його «квіточка» (так Олександр називав доньку) писала йому лист. Лист, який він уже ніколи не прочитає. «Я, тату, дуже сумую, відколи ти поїхав… молюся за тебе. Ніколи, тату, не бійся тримати зброю в руках або програвати! Бо в тебе є я, і я той самий ангел, який охороняє. Люблю тебе, тату, і вірю в твою мужність. Ти головне вір в себе, при будь-яких обставинах, і я тобі допомагатиму… Я близько, а зі мною Бог. Вертайся вже скоріше!»…

This slideshow requires JavaScript.

Фото Марії Приходько та Андрія Заграюка

Читайте також: Андрій Котлярчук про сучасну фотографію