Нещодавно завдяки спільним зусиллям небайдужих людей і організацій у світ вийшла благодійна книга «Щоб жити. Розуміючи Київ». На її сторінках розміщені унікальні та щирі, часом – трагічні, а часом і романтичні спогади про життя столиці у минулому столітті. Після прочитання цієї книжки дійсно починаєш розуміти Київ. Саме тому портал Мегаполіс пропонує вашій увазі добірку цитат зі згаданого видання, щоб кожен із нас віднайшов зв’язок сьогодення столиці з її минулим.


Довоєнне місто ті, хто його пам’ятає, згадують як затишне і зелене. Кожен вільний клаптик землі в той час милував око квітами, зеленню, кущами й деревами. А в спеку на Хрещатику можна було рятуватися під пишними кронами каштанів. Вулиця була тихою: на початку століття тут пересувалися зазвичай або пішки, або на конях. Автомобілі якщо й траплялися, то зрідка.

«Найбільшою прикрасою Хрещатика у ті часи був кінотеатр Шанцера. Сьогодні на його місці – київська мерія. …Дітьми ми часто ходили на денні сеанси. Ціна квитка була 25 копійок, і ми спокійно могли собі це дозволити», – стверджує Єфим Ісаакович Кам.

Війна скалічила і столицю, і її мешканців, перетворивши історичні ландшафти на місиво, а людські долі – на вервечку випробувань. У ці часи мотив «або ти, або тебе» мав дещо інше значення, яке добре проілюструє цитата Реоніди Сергіївни Лялькової: «Неподалік від метро «Лук’янівська» є провулок, що веде до трамвайних колій. Цією вуличкою у часи окупації німці вели євреїв у Бабин Яр. В одному із п’ятиповерхових будинків була аптека, там працював єврей. Дивлячись на ці жахіття, він прийняв важке і моторошне рішення: посадив свою родину за обідній стіл, а їжу – отруїв…».

Повоєнне серце столиці – Хрещатик – перетворилося на руїну. Здавалося, з колишнього затишку не залишилося нічого. Сумно і страшно було дивитися на Київ, але ж треба повертатися до нормального життя. Ситуацію виправляли прості люди: після роботи брали в руки ноші та йшли розбирати завали. Це було фактично додатковою, звісно – неоплачуваною робочою зміною для всіх – і чоловіків, і жінок. А дітей залучали до роботи по-іншому: вони ходили по госпіталях, де співали пісень, розповідали вірші та втішали поранених танцями. Так завдяки киянам вже через кілька років вдалося відновити обличчя міста.

«Зима, повоєнний Хрещатик – одні руїни, а біля сходів до Жовтневого палацу хтось із небайдужих киян посадив у землю невеличку ялинку. Деревце тішило око і стало символом того, що все буде добре, жахіття закінчилися», – розповідає Лариса Ісаківна Потіщук.

Київ 50-х–60-х років можна добродушно назвати великим селом. Тут, а особливо в окремих районах, всі одне одного знали. Якщо подивитися на тогочасні фотографії Подолу, то здебільшого там були глиняні хати з великими подвір’ями – справді, мов у селі. Ще той період можна охарактеризувати десь так: «хоч не пишно, та затишно»: в одній хаті цілком уживалося і п’ять сімей, але господарі могли радо прихистити ще кількох людей.

Через брак місця люди жили у бараках, підвалах та на горищах, а також у дебаркадерах – так тоді називали житла, розміщені просто на воді й пришвартовані до берега неподалік від річкового вокзалу. Це вже згодом почали будувати «хрущовки», і, щоб отримати в них квартиру, треба було відпрацювати на будівництві кількасот годин

ХХ століття запам’яталося киянам такими явищами, як дефіцит і блат. Дійсно, було складно дістати дорогі квитки на концерт зірки зарубіжжя. Для цього серед хороших знайомих мали бути касири чи дирекція установи, в якій відбувалося дійство. Так само тільки «по блату» можна було оригінально вдягтися, бо асортимент столичних магазинів, попри більш ніж достатню їх кількість, не вражав.

Завдяки Дніпру в ті часи Поділ нагадував курортне містечко. Нині нам цього не зрозуміти, а раніше вздовж усієї набережної рибалили, там функціонували великі ярмарки. Поки не з’явилося метро, дістатися Дарниці можна було саме з річкового вокзалу.

Риба підпливала майже до самого берега Дніпра, тож кияни часто годували її хлібом. А коли до вокзалу підпливав туристичний корабель із зарубіжжя, містяни рабо вітали його під гру оркестру.

Нічний Київ. Вулиця Леніна (нині – Богдана Хмельницького)

Нічний Київ. Вулиця Леніна (нині – Богдана Хмельницького)

Офіціоз радянської доби часом давав тріщини. Один такий випадок трапився якраз під час свята, про що згадує Вікторія Володимирівна Рибалко: «Відбувалося це навпроти Богдана Хмельницького, тоді ще на вулиці Леніна. Відзначали якусь річницю Жовтневої революції, і всі ринули до центру на свято, дивитися на ілюмінацію. А там висів портрет Хрущова, довкола все в гірляндах, а зверху мав світитися надпис «Вперед до комунізму!». Але не всі лампочки засвітилися, і вийшло «пре до комунізму». У місті ще довго згадували цей влучний каламбур!».

На вулицях Києва було безпечно й тихо навіть уночі. Мешканці багатоквартирних будинків жили дружно, святкували зазвичай разом, у дворі. Крім того, літом кияни цілком могли ночувати надворі, бо у квартирах було душно, а на природі – тихо і свіжо.

«Я вийшла заміж і переїхала на Костянтинівську вулицю у двоповерховий будинок. Тоді кожен двір закривався на металеві ворота. На другому поверсі жив двірник, і якщо хтось спізнювався, то треба було подзвонити до нього, і він тоді відкривав браму, переконавшись, що стукають свої. Тому літом, коли розпочинався період спеки, ми могли виходити у дворик і спати прямо під зоряним небом», – ділиться Інеса Олександрівна Матвієнко.

З особливою вдячністю кияни згадують євреїв. Описують їх, як людей інтелігентних і добродушних. У спогадах євреї Києва завжди дружні – то частують смаколиками, то діляться житлом, то сидять над сусідським хворим до світанку, то виявляють себе як турботливі ремісники. Через те, що євреї почали виїжджати з Києва десь у 70-ті роки, їхні сучасники щиро сумували. І досі продовжують згадувати добрим словом цих чудових людей.

Порівнюючи нинішній Київ із Києвом своєї молодості, старенькі містяни практично одноголосно обурюються хаотичною забудовою міста. На їхній погляд, місто втратило свій затишок і дух, тож тепер приїжджі вже ніколи не зможуть відчути справжню сутність столиці.

«Я б хотіла повернути порядок у Київ. Якщо колись хтось кидав недопалок повз смітник, то навіть діти могли насварити за це. Чистоту раніше поважали і підтримували, не знаю, чому це все зникло сьогодні», – розповідає Валентина Григорівна Дедовік.

А ще люди в ті часи були більш відкритими і дружніми. Принаймні на такій думці наголошують ті кияни, які бачили життя у місті тоді та можуть порівняти його з життям нинішнім. А студентська дружба тогочасних студентів живе понад півстоліття!

Квінтесенцією роздумів про столицю, напевне, є цитата Вікторії Володимирівни Рибалко: «Мені здається, що і киян зараз у столиці немає. Потрібно змінити дух міста, повернути його. Треба, щоб при владі у столиці були люди, які люблять Київ. … Вийшло так, що Київ відірваний від свого минулого. Раніше, до 80-х років, Київ був провінційним, а потім столиця стала рости, як на дріжджах. Раніше не було стільки людей, життя спливало повільніше, не було того натовпу, тиску. … Найцікавіше десятиліття – Київ під керівництвом Давидова. Місто було чистим, а стільки квітів у столиці, як тоді, ви точно ніде не зустрінете. Атмосфера була інша».

This slideshow requires JavaScript.


Київ минулого століття чомусь найбільше асоціюється з тією атмосферою, якою просякнута книга «Кульбабове вино» Рея Бредбері. Затишний захід сонця, зелень, тепло, час ніби спинився – такою відчувається столиця 50-х–60-х років. І навіть трохи шкода, що неможливо опинитися в тій епосі б на хвилинку. Проте відсутність машини часу цілком компенсує книга «Щоб жити. Розуміючи Київ»! Читаючи її, повністю занурюєшся в атмосферу минувшини. Портал Мегаполіс радить прочитати цю книжку всім, хто любить Київ!

До речі

Придбаваючи «Щоб жити. Розуміючи Київ», ви допомагаєте самотнім людям літнього віку, завдяки яким щойно стільки дізналися про життя столиці. Як зазначають у видавництві «Самміт-Книга», усі кошти, виручені з продажу цього благодійного видання, стануть матеріальною підтримкою людей літнього віку.

Фото з сайтів newsparky.livejournal.com, photohistory.kiev.ua, oldkiev.io.ua, www.interesniy.kiev.ua