Талановита письменниця Наталія Гурницька – нове ім’я на літературному небосхилі. Попри це її дебютний роман “Мелодія кави у тональності кардамону” став однією з найкращих книжок 2013 року. Це драматична історія кохання юної дівчини Анни до старшого за неї одруженого польського шляхтича Адама, яка розгортається в атмосфері Львова XIX століття.

Творча зірка пані Наталії горить яскраво й самобутньо, радуючи шанувальників продовженням “кавової мелодії” 16 березня у київській книгарні “Є” Наталія Гурницька презентувала “Мелодію кави в тональності сподівання”. Роман занурює читачів у вир життя головної героїні. Анна – утікачка, утриманка, удова. Єдине, заради чого вона живе тепер, без Адама, – його дитина під серцем. Переживши душевну драму, депресію і розпач після смерті чоловіка, Анна одного сонячного ранку в улюбленій альтанці за книжкою і кавою з кардамоном прислухається до нової мелодії кохання. Портал “Мегаполіс” побував на презентації і пропонує вашій увазі добірку найцікавіших моментів.

За словами Наталії Гурницької, “це історія забороненого кохання. Він – польський шляхтич, одружений, вона – українка, бідна дівчина,  між ними 30 років різниці і стільки умовностей світу, що здавалось, вони не повинні бути разом, адже це таке кохання, яке всі осуджують… Я хотіла написати так, щоб не виправдовувати жодну зі сторін, уникаючи моралізаторства і нав’язування власної думки. Я нікого не звинувачую і водночас нікого й не виправдовую, натомість показую, що постраждали всі герої і ситуація, в якій вони опинились,  була надто неоднозначною. У моєму романі молоді дівчата захоплюються пристрасною історією кохання, шаленством почуттів, старші жінки бачать глибше, їх цікавлять ще й сімейні стосунки, взаємини з дітьми”.

Авторка зазначає, що це вічна історія, коли між закоханими є перешкоди, що заважають їхньому щастю, з часом змінюються тільки декорації. “У мене було відчуття, що коли я писала, герої керували мною, що вони насправді колись жили і що історія мала бути написана саме так і не інакше… Написання роману супроводжує містика. Багато знайомих стверджують, що ця історія ніби списана з їхнього реального життя”.

“Мені шалено подобається ХIХ століття, бо моя родина з ХIХ століття теж у Львові. Спочатку я писала роман про часи Івана Мазепи, але відчула, що це не мій час, і почала шукати мемуарний матеріал по ХIХ століттю, – ділиться з читачами Наталія Гурницька. – Я знайшла багато мемуарів про бабцю й дідуся Андрея Шептицького. У них теж було заборонене кохання. Матір Шептицького згадувала, що її старенькі батьки зачинились у кімнаті, плакали й палили листи молодості, щоб навіть рідні не прочитали, значить це мало залишитись таємницею, і я вирішила, що не можу про них писати”.

У “Мелодії кави в тональності сподівання” мало подій, і це абсолютно логічно. Головна героїня Анна втрачає коханого чоловіка, залишається вагітна, впадає в депресію, її не може підхопити вир подій, життя втратило барви й сенс. Її головне завдання – піднятися з колін і вижити.

“Я писала про звичайну жінку, яка зросла у тогочасному традиційному суспільстві. Це не героїня, а просто жінка, яка прагне жити, любити і бути щасливою. Певно, тому її образ так припав до душі читачам”.

Наталія Гурницька категорично проти того, щоб книжка була депресивною. “Коли людина бере до рук книжку, книжка має бути тепла, нести світло, щоб на душі не було тяжко після прочитання і можна було почерпнути щось добре для себе. Часом бувають такі книжки, що їх закриваєш і хочеться помити руки. Особливо жінкам у наш час потрібен світ, в який можна зануритись і відпочити від  реальності.

Книжка – це можливість прожити ще одне, інше життя. Кожна книжка – всесвіт іншої людини, чому б у нього не зануритися?

Мене питають, а як я писала роман? Я писала те, що хотіла би сама прочитати, фактично так, чого мені бракувало, те я і написала. Написати щось нещиро – нереально, читачі завжди відчувать фальш. Можна описати найбанальніші історії так, що буде цікаво всім. І навпаки, можна обрати карколомний сюжет і написати так нудно, що ніхто не читатиме. Переконана, варто писати так, щоб кожен читач відчув це своєю історією, “вжився” у неї”.

«Усе, що маю, я маю завдяки читачам. Я й не подаюсь на премії, бо мені здається, що найбільша премія – це любов читачів. Коли читач скаже, що він прочитав мій роман і йому сподобалось – ось це для мене найкраща премія й нагорода. Усе одно все вирішує час і люди. Якщо у книзі не буде того, що ляже на серце й душу звичайному читачеві, чого варті всі перемоги в конкурсах”, – підсумувала Наталія Гурницька.