Відома письменниця, неперевершена дослідниця жіночого серця та просто чудова жінка Наталія Гурницька поділилась із Мегаполісом своїми творчими секретами, розказала про те, як правильно ставитись до критики, про головних героїв «Мелодії кави в тональності сподівання» і продовження «кавової мелодії». Тож читайте і насолоджуйтесь!

– Пані Наталіє, «Мелодія кави у тональності кардамону» – Ваш дебютний роман. Проте в ньому відчутний не лише Ваш письменницький хист, а й обізнаність з культурно-історичним і побутовим життям Львова XIX ст. Скажіть, будь ласка, які історичні джерела використовували під час написання твору?

–  На моє переконання, якщо пишеш роман, де події відбуваються в іншому столітті, мусиш знати це століття досконало. Звичайно ж, перечитуєш масу мемуарних матеріалів, історичних праць, свідчень очевидців, листувань цієї епохи, книг, які написані у цьому столітті, досліджень сучасників, слухаєш музику, яку слухали тоді, читаєш вірші саме тієї епохи, досконало вивчаєш побутові дрібнички та історію моди тих часів.

Обожнюю музеї, але коли пишу, то особливо ретельно вивчаю експонати, які належать описаній мною епосі.

Люблю літературу, але читаю насамперед багато творів, які теж написані саме в цю епоху. Те ж саме з музикою, архітектурою, живописом, одягом… Мусиш відчути ритм часу, атмосферу, нюанси психології людей цього століття, їхнє сприйняття подій, досконало знати, як саме вони жили, чим цікавилися, до чого прагнули, яких звичаїв дотримувалися. Про дати, назви вулиць, обставини історичних подій взагалі мовчу – це навіть не обговорюється. Там все має бути ідеально. З мовою, щоправда, важче. Мушу враховувати те, що роман читатимуть сучасні українські читачі і перевантажувати роман діалектизмами аж ніяк не можна. Суворо кажучи, довелося б взагалі писати майже увесь роман польською, бо у 19 столітті нею говорили у побуті навіть у середовищі греко-католицьких священиків. Цілком зрозуміло, що це нереально.

А матеріалів при написанні роману використано так багато, що важко й перерахувати. Тим паче, що реально використовуєш в тексті може якихось 5% з того, що дізнаєшся. Дуже допомогли мені мемуари Софії Шептицької з Фредрів, твори Крип’якевича, Грушевського, Василя Вериги, Ірени Доманської-Куб’як, Вітольда Шольгіна, Станіслава Василевського… Напевно, якби спробувала написати все, що прочитала про описану мною епоху, то місця на інші відповіді вже б і не залишилося.

– На Вашу думку, які риси характеру письменника сприяють його творчій реалізації?

– Розумію, що це звучить банально, але насамперед – працьовитість, сила характеру, щирість у тому, що пишеш та хочеш донести до читача, вміння залишатися людиною і сильне бажання чогось досягнути. А ще треба налаштуватися на те, що працювати доведеться навіть тоді, коли немає натхнення, часу, умов для роботи чи відповідного настрою.

Якщо вичікувати слушної нагоди чи моменту, коли прийде муза, то є ризик взагалі ніколи нічого не написати. Ідеальних умов не буде ніколи, а термінові справи будуть завжди.

Зрештою, ніхто й не зобов’язаний створювати письменнику ідеальні умови для роботи. Навпаки – доведеться самому якось викручуватися, шукати слушні моменти і намагатися робити це так, щоби праця над романом не шкодила спілкуванню з рідними, особистому життю та родині загалом. Тобто доведеться постійно відривати час від власного сну, відмовлятися від розваг, забути про приємні дрібнички, які інші люди не замислюючись собі дозволяють і налаштуватися на те, що праця не буде легкою. Втішає те, що якщо людина справді чогось дуже сильно хоче, то вона не лише знайде на це час, але й зуміє все організувати якнайкраще та отримати задоволення від зробленого. Головне – не опускати руки, не дозволяти собі розслаблятися та вірити, що все обов’язково прийде і складеться так, як ми про це мріємо… І ще… творчі кризи бувають в усіх, моменти гострої самокритики теж, невдоволення написаним тим паче. Тут головне зберігати здоровий погляд на процес і вміти використати ці моменти для вдосконалення власного стилю,  шліфування майстерності та для вміння написати так, щоб це справді було добре.

– Поділіться, будь ласка, своїм рецептом успіху.

– Думаю, що насамперед це щирість і повага до читача. Історія, яку розповідаєш, має бути привабливою, викладеною гарною мовою, викликати справжні та дуже глибокі емоції, торкатися потаємних струн серця і бути такою, яка цікава людям. Одночасно вона повинна бути не занадто простою та примітивною, проте й не занудною. Написати ж треба так, щоб історія мала цікавий та кожному зрозумілий сюжет, гарну мову викладу і одночасно в ній має бути ще якесь серйозніше підґрунтя. І не лише психологічне, але й філософське. Не конче кожен читач це має побачити, зрозуміти та виокремити у вирі сюжетних перипетій, проте ті, кому це близьке та необхідне, обов’язково оцінить. Тобто має бути присутня багаторівневість, яка не заважає сприйняттю кожного окремого рівня і одночасно майстерно переплітається в одне ціле так, що творить єдину картину. Зрештою, читання книги – це творчий процес і кожен бере від книги те, що йому близьке за духом, вихованням та особистим досвідом.

Завдання автора не у тому, щоб нав’язати свою думку чи бачення подій, а в тому, щоб поставити правильні запитання та спонукати читача до роздумів.

– Чи правильно буде означити «Мелодію кави…» як жіночий роман/жіночу прозу?

– У нас взагалі люблять всілякі вузькі рамки, чіткі класифікації та виразно окреслені шаблони, проте зараз такий час, що у книгах дедалі частіше присутнє поєднання та переплетення жанрів і стилів. Деколи взагалі доволі важко однозначно відповісти на це запитання. Мені, звичайно ж, хотілося б окреслити свій роман як жіночий роман, проте не переконана, що це правильно. Маю несподівано багато позитивних відгуків від чоловіків, яких не лише зацікавив мій роман, але які його прочитали і який їм сподобався. Скажу так: поділ на жіночу і чоловічу літературу дуже умовний. Є або добра і талановита література, яку читають з захопленням навіть тоді, коли жанр не є улюбленим і є така, яку вже не врятує жодна популярна жанрова приналежність. Особисто мені приємно бачити подив в очах тих читачів, які вважають мій роман жіночим любовним романом, а прочитавши, віднаходять там щось таке, чого знайти й не очікували, бо воно не вписується в цей доволі поширений стереотип сприйняття.

– Скажіть, будь ласка, як Ви ставитеся до критики, негативних рецензій? Адже догодити абсолютно всім читачам не здатний жоден твір…

– Найгірше для автора – це мовчання, байдужість і тиша. Усе інше лише в плюс. Іноді негативні рецензії дають навіть більше для популяризації роману, аніж позитивні. Особливо на фоні схвальних і захоплених. Та й для власного розвитку важливо отримати на роман критику. Це стимулює до роботи, додає драйву і саме тоді відчуваєш смак справжнього життя. Хочеться творити, активно сприймати реальність, а вміння боротися і тримати удари загартовує і додає оптимізму в момент, коли святкуєш перемогу.

Звичайно ж, критику хотілося б професійну, конструктивну і незалежну від якихось підкилимних ігор. Але це життя. У ньому буває різне.

Здоровий пофігізм і аналіз реального підґрунтя ніколи не буває зайвим… Іноді, щоправда, трохи з подивом спостерігаєш, як людина береться щось аналізувати та критикувати тоді, коли анітрохи не розуміється на описаній в творі епосі, її звичаєвих особливостях та нюансах. Тобто все аналізує і судить з погляду сучасності. Ну, але це теж життя. Таке буває не лише в літературі. Непрофесіоналізм, на жаль, присутній і в інших сферах…

Іноді у відгуках критиків чітко простежуються якісь особисті комплекси та психологічні травми людини. Скажу щиро, мені, як письменниці, такі відгуки неймовірно цікаві, бо за прихованим у них бачиш такі психологічні нюанси характеру, підсвідомі мотиви і таке поле для діяльності психоаналітика, що мимоволі починаєш розуміти більше у поведінці та житті того, хто писав відгук. До речі, для письменниці це дуже цінні та корисні для роботи спостереження… А взагалі, куди цікавіше читати відгуки звичайних читачів, а не критиків. У них стільки тепла, щирості, душевності, безкорисливої доброзичливості і зворушливих слів, що хочеться аж гори звернути і подарувати людям якомога більше світла, позитиву, тепла і радості.

– Головна героїня роману – Анна – певною мірою осучаснена Попелюшка по-львівськи. А з якими саме жіночими літературними образами Ви асоціюєте Анну й чому?

– Не асоціюю Анну з жодним літературним образом. Вона для мене дуже жива, близька мені, реальна людина. Якби сприймала її інакше, то не змогла б описати її так, щоб і читачі сприймали Анну саме такою. Вона у мене жива людина, яка страждає, любить, радіє, сумує і помиляється так, як і всі інші реальні люди. Навіть не сумніваюся, що і Анна, і Адам, і Анеля колись жили насправді. Переконана, що й до мене їхня історія прийшла не просто так. Усе це мало бути описаним саме так і саме зараз.

– Який герой Вам особисто імпонує найбільше?

– Найдужче я симпатизую Анелі. І саме її мені найдужче не хотілося втрачати. Але що вдієш… З пісні слів не викинеш, а реальність життя не зміниш. Така логіка розвитку подій. У реальному житті теж не все відбувається так, як нам цього хочеться, і втрачати теж іноді доводиться найдорожче. Так само, як приймати несправедливість та жорстокість світу так, щоб це дозволяло жити далі і, попри всі негаразди та випробовування долі, все одно дозволяло відчувати смак життя та щастя.

– Анна два роки була коханкою Адама, проте засуджує гувернантку своєї доньки, яка завела інтрижку з учителем музики, говорячи, що «світ здурів і всім у голові лише кохання, флірт або адьюлтер». Чи може кохання стати виправданням для зради?

– А ось тут інтрига і нюанс сприйняття людиною реальності в той момент, коли своє вже прожито і не відчувається так гостро, як в момент переживання… Я навмисно кинула таку фразу про гувернантку. Як місток до розуміння того, чому відбуватимуться певні події у майбутньому… Але, щоб не кидати спойлерів, краще промовчу. Тепер про виправдання зради коханням. Ніколи не ставила перед собою такого завдання і ніколи не сприймаю життя так спрощено.

У своєму романі я нікого не засуджую і нікого не виправдовую. Показую життя таким, яким воно є насправді і намагаюся бути щирою.

По суті, мені в цій ситуації шкода всіх. Люди помиляються, закохуються, страждають, змушують страждати інших, дарують одне одному неймовірне щастя або ж горе, підтримують одне одного, воюють за свою любов чи відмовляються від неї… Але найголовніше, вони залишатися людьми, вміють пробачати, намагатися виправити свої помилки, зрозуміти та підтримати інших, отримують право на другий шанс… Ніхто не святий і всі ми ходимо під Богом, проте є щось таке, чого порушувати аж ніяк не можна… Тому й такий розвиток подій… Зрештою, роман написаний не для того, щоб чіпляти героям ярлики чи осуджувати їхні вчинки, а лише для того, щоб змусити читачів замислитися над життям і зробити власні висновки.

– Чи вірите Ви у фатум, долю, яка певною мірою керує життям людини?

– Вірю, що майже все у нашому житті – це не випадковість. Є події, які закарбовані у книзі нашого життя намертво і їх змінити неможливо, а є такі, на які ми ще можемо вплинути. Не завжди зрозуміло, з чим зіштовхуємося у кожен конкретний момент, проте опускати руки, втрачати надію і все списувати на фатум не можна в жодному випадку.

– Коли читачам варто очікувати на продовження «кавової мелодії»?

– Продовження трилогії буде обов’язково. Коли? Це складніше запитання. Книгу, як і дитину, треба виносити потрібний для цього термін та народити саме тоді, як прийде час. Інакше дитя буде нежиттєздатне. Наразі ж пишу інший роман. Він не матиме продовження. Це осібна книга. Сподіваюся, що він навіть буде значно зрілішим і цікавішим, аніж «Мелодія кави». Принаймні, такі думки маю від тих, хто читав уривки.