“Ти думаєш, що бачив найжахливіше в своєму житті, те саме, що об’єднує всі твої жахливі сни в неймовірний жах, який існує наяву, і розрада тобі тільки одна – гірше вже нічого бути не може. А якщо і може, то розум не витримає і ти цього не дізнаєшся. Але найгірше відбувається, і розум витримує, і ти продовжуєш жити. Ти розумієш, що вся радість пішла з твого життя, що скоєне тобою позбавило тебе всіх надій, що тобі краще було б померти … але ти продовжуєш жити. Розумієш, що в пеклі, створеному власними руками, але все ж живеш і живеш. Тому що іншого не дано”.
Стівен Кінг. “1922 рік”.

Іноді у житті, як у казці-страшилці, з’являються чорні ручки заздрісників, що тягнуться оповити тендітну шийку або зі скрипом відкриваються двері шафи, а звідти шепочуть і ваблять скелети, навіваючи давно забуте. Але від цього наше бажання полоскотати собі нерви на атракціонах чи перегляді трилерів не слабшає. Чому ж ми так любимо себе лякати?

Щоб по-справжньому налякатися, досить просто подивитись новини. Але ми все одно катаємося на американських гірках, підкорюємо бомбер, стрибаємо з парашутом або пливемо гірськими річками. Книголюби або кіномани відшукують потрібний драйв і свою порцію страху, читаючи Стівена Кінга або дивлячись фільми жахів. Філологи ж, знаходячи статуси чи новини в соціальних мережах, беруться за голову і заздалегідь сивіють, коли бачать там помилки типу “моє день народження”, “на протязі”, “на українській мові”… Виникає питання: у нас що – нескінченний запас валер’янки в тумбочці?
Страх заради розваги супроводжував людство ще до початку історії. Казки, билини, легенди і перекази змушували боятися відьом, вовкулак, лісовиків, чугайстрів та інших чудовиськ, але при цьому розповідали, що будь-кого з них можна подолати і це вселяло людині віру у власні сили. Це були свого роду тренування, які допомагали не опускати руки в складній ситуації.

Не існує темряви, є відсутність світла, також немає холоду, буває лише відсутність тепла. Це стосується й страху: існує лише розвинута уява людини, уява про те, що може ховатись у темряві та підстерігати у холоді. Страх –  це лише уява. Завдяки шаленості хоробрих ми злізли з дерев і з часом переселилися у хмарочоси. Тому жах нароком навіть корисний: він дозволяє адаптуватися у мінливому світі. Але навряд чи хтось став би навмисно шукати ці емоції, якби тривога не була нам приємною, причому на фізіологічному рівні.

Тепер ми рідко відчуваємо подібні емоції в реальному житті. Незважаючи на перманентні економічні кризи, низьку зарплату і проблеми в колективі наше життя все одно досить комфортне. Зрозуміло, що бос, котрий нависає над столом, буває не менш грізний, ніж голодний ведмідь (особливо коли на твоєму комп’ютері відкритий пасьянс або смішне відео). Але в цілому захисний механізм “Бий або біжи” простоює без застосування.
У цьому випадку нас виручають фільми про маніяків, лабіринти страху, прозорий міст над грибокою прірвою. Тіло реагує на стрес, але мозок чудово розуміє, що нічого серйозного він не станеться, небезпека виключно уявна. Тому після пригоди людина насолоджується одночасно емоційним збудженням й фізичним розслабленням. Жодна спа-процедура цього не замінить.

Ми час від часу мріємо про чарівне завтра, вірячи, що переїдемо, звільнимося з ненависної роботи або влаштуємо довгоочікувану відпустку, проте через якісь побоювання далі мрій справа не йде. Адже щоб почати з чистого аркуша, необхідна впевненість: як би не було важко в процесі змін, все закінчиться добре. Коли на екранах тендітна дівчина перемагає банду терористів, глядачі отримують надію, що не тільки героїня, але і кожен з нас зможе в будь-який момент врятувати свій всесвіт. А екстремальна розвага дарує впевненість у майбутньому: ми не сумніваємося в позитивному фіналі ще до того, як одягнемо рятувальний жилет.

Теорія управління жахом, автором якої є відомий антрополог Ернест Бекер, підтверджує, що базовий психологічний конфлікт – результат того, що людина прагне жити, але розуміє невідворотність смерті. Вирішує цей конфлікт унікальний феномен – культура, яка підносить людину над іншими тваринами. Культури – це системи символів, необхідні для того, щоб людина відчувала цінність свого життя, наповнювала його сенсом, творила добро. Культурні основи призначені для управління жахом смерті, дозволяючи жити осмислено. Найяскравіші приклади культурних основ, що дозволяють підпорядкувати жах смерті – ті, які пропонують буквальне безсмертя: релігія і віра в потойбічне життя (а також перевтілення і т.д.). Зауважимо, що інші основи культури, які нібито не мають прямого стосунку до смерті, також служать цьому! Вони обіцяють символічне безсмертя: національна ідентичність, спільна справа (наприклад, боротьба за права), культурний вплив на статеві стосунки (шлюб, сімейна пам’ять і повага), прагнення досягти найкращих результатів в обраній сфері діяльності і т.д.

Американські психологи Джефф Грінберг, Том Пижинський і Шелдон Соломон намагалися зрозуміти, як змінюється психіка людей перед обличчам страху смерті. Сплеск інтересу до цієї теорії припав на 2000-і роки, після терористичних атак у Нью-Йорку, Мадриді та Лондоні. У психологів була можливість безпосередньо спостерігати, як поводяться люди у відповідь на пережитий жах. Вони дійшли висновку, що людина, відчуваючи загрозу своєму існуванню, шукає спосіб чимось зрівноважити тривогу, вхопитися за щось знайоме і стале.
Джефф Грінберг, професор соціальної психології в Університеті Арізони, пояснює: “Нам подобається контролювати речі, яких ми побоюємося. Це створює враження, що ми здатні подолати труднощі, тому невеликий переляк – свого роду вакцина, що дозволяє діяти ефективніше”.

Ознаки любові й тривоги схожі: прискорений пульс, тремтіння, у людини підгинаються коліна. Переляк зближує, адже він стимулює викид у кров не тільки адреналіну, а й ендорфінів, окситоцину і дофаміну – гормонів гарного настрою і задоволення. Влаштовуйте ідеальне побачення не в кафе, а на картингу, в мотузяному парку або на чортовому колесі.
До того ж пережиті стресові моменти підвищують нашу впевненість у собі. Високу самооцінку необхідно вчасно “підгодовувати” все новими і новими подвигами.

Ми пишаємося собою, пройшовши через ризикований, але безпечний для життя досвід. Подібний струс відволікає від потоку неприємних думок. Адже з внутрішнім голосом, який картає за невдачі або пророкує катастрофи, складно вести переговори.
Втім, у деяких людей розвинена гостра непереносимість страхів – і це приблизно третина населення планети. Вони ходять в парки атракціонів, щоб поїсти цукрової вати; відвідавши картинг, спостерігають, як інші отримують адреналін; тривожні сцени у фільмах дивляться, втупившись у відерце з поп-корном; а книги зі сценами жахів для них однозначне табу. Найризикованіший вчинок, яким вони можуть похвалитися – миття вікон на третьому поверсі або збирання яблук з високого дерева.
Важливо враховувати фізіологію і вік, адже з роками ми стаємо все чутливішими до фільмів жахів. Ударна доза адреналіну не зашкодить, тільки якщо у тебе немає проблем з серцево-судинною системою.

Потрібно пам’ятати, що не можна впадати в крайнощі. Професор психології Марвін Цукерман займається дослідженням типу особистості шукачів гострих відчуттів. Він виявив, що зазвичай ці люди набирають високі бали за шкалами “товариськість”, “імпульсивність”, “тривожність” і “агресивність”. Вони часто порушують правила дорожнього руху, зловживають алкоголем, програють великі суми грошей.
Потяг до нездорових і моторошних речей може бути і корисним, як стверджує психолог Ерік Вілсон. Думки про страждання інших дозволяють нам нейтралізувати деструктивні емоції, не завдаючи шкоди собі та іншим. Вони можуть навіть призводити до стану благоговіння: “Я можу по-новому відчути цінність мого власного життя, – пише Вілсон, – адже я сам і моя сім’я живі і здорові!”.

Дивитися фільми жахів чи ні, читати страшні історії чи обминати їх десятою дорогою, обрати екстремальний вид спорту чи шахи – особистий вибір кожного. Головне, щоб людина від цього вибору отримувала задоволення.



Сподобалася публікація? Будь ласка, поділіться нею з друзями у соцмережах через кнопку нижче…