Олексій Молчановський – непересічна людина і викладач. Цілком можливо, що саме його потужна мотивація і позитивний світогляд допомогли «вистрелити» унікальному освітньому проекту – Prometheus. Адже заряд, отриманий під час стажування в американському виші Georgia Tech, був би основою для холостого пострілу, якби не внутрішній запал самого Олексія та команда небайдужих людей.

Про те, яке університетське майбутнє України, що робити тим, кому нудно вчитися, про важливість відкритості та щирості читайте далі у першій частині інтерв’ю спеціально для Мегаполісу.

– Ваш фаворит, Кен Робінсон, стверджує, що освіті потрібні не реформи, а революція (персоналізація освіти під особистість, яка навчається). Як гадаєте, чи можлива вона в Україні?

– На 100% можлива. Іншого шляху немає. Я дійсно дуже прихильно ставлюся до того, про що пише і розповідає Кен Робінсон, а також інші люди, які рухаються в такому напрямку. Ідея персоналізованої освіти, коли в центрі системи стає людина – учень, і не важливо, скільки йому років, 7 чи 70, – це найбільш жива система, яка відповідає тенденціям сьогодення.

Якщо візьмемо Фінляндію з її найкращою системою середньої освіти, то побачимо чітку орієнтацію на людину та її свободу. Тому я впевнений, що це просто must have і для України.

Мій досвід на Prometheus засвідчив, що у нас люди спраглі до нормальної освіти, на неї просто шалений попит. На різних рівнях люди готові вчитися, вони хочуть здобувати адекватні знання

Тут постає питання, як швидко ми цього досягнемо. Мені здається, що ми маємо для цього всі можливості. В Україні зараз багато лідерів думок, тих, хто говорить про освіту досить розумні речі, і до них починають прислуховуватися. Ми маємо певні тенденції на рівні освітніх андеґраунд-проектів, наприклад, домашнє навчання. Зараз в Україні воно стає дуже популярним. Є багато успішних прикладів, які надихають.

 

Можна згадати приватну школу Афіни, дитячі освітні табори JAMM – класна ініціатива, якій уже кілька років. 2015 року організатори таких таборів відкрили вечірню школу для підлітків, де навчають тому, чого не дає класична школа. Це і ІТ, і музичні студії…

– Ви згадали хороші приватні ініціативи. Але ж вони, напевне, доступні далеко не всім…

Ні, це не правда. Моя знайома примудряється знаходити безкоштовні гуртки та заняття для своїх дітей. Тобто це можливо. Головне – шукати.

Я ось, наприклад, після повернення з річного стажування у США, часто чую думку: «О, це ж треба, мабуть, щось таке зробити, щоб туди потрапити»… Але зараз є безліч можливостей, головне – знати про них.

Ми часто застряємо у своїй химерній уяві, думаючи, що світ не змінюється, і все залишається по-старому. Але за змінами і можливостями треба слідкувати, благо, інтернет це дозволяє. Не застрягати на чомусь старому, постійно оновлювати канали інформації, знаходити однодумців

Зараз кризові часи, грошей мало у всіх. Та можна ж просто об’єднуватися задля вирішення якихось питань. Взяти той же home schooling (хоумскулінг, домашнє навчання). Можна разом робити класні речі, і це буде дуже мало коштувати.

– Кен Робінсон також наголошує на важливості пристрасті, запалу. Чи траплялося Вам навчати студентів без іскорки в очах? Що робите в таких випадках?

– Це дуже складне питання. Звісно, траплялося. Як правило, більше ніж 50% студентів цієї пристрасті не мали. Причин дуже багато. Як вирішувати? На жаль, я не маю якогось універсального рецепту. Можливо, в цьому відношенні я не особливий гуманіст, бо не думаю, що треба бігати за всіма і намагатися знайти їхні власні інтереси. Я готовий з усіма спілкуватися і щось порадити.

Є хороша філософська думка про те, що з одного боку є шлях, і тобі на нього можуть вказати, але цей шлях ти маєш пройти сам

Я можу показувати студентам, які є можливості, що можна спробувати. Іноді доводиться мати справу із фактором ледарства, що людина хоче, аби за неї практично все зробили. Я не знаю, як із цим боротися. Тож краще працюватиму з тими, хто готовий брати те, що я пропоную. Це вибір кожного, і якщо просто сидіти склавши лапки – життя пройде повз, і ти можеш втратити багато можливостей.

– Ви згадували, що поважаєте людей, які можуть на останніх курсах прийняти рішення і забрати документи з університету, щоб піти вчитися чи працювати там, де насправді хочуть. Чи не краще робити так само усім тим, хто не відчуває пристрасті до науки?

Це кращий варіант. Кризові ситуації приводять до тями. І ти можеш знайти для себе щось нове й цікаве.

Люди, які на третьому чи четвертому курсі розуміють, що це не їхнє і йдуть в інше плавання, як правило, якраз ті, хто має іскорку в очах. Вони сміливі

99 % з них – це випадки, коли людина розуміє, що це не те і вона не готова з цим миритися, плисти за течією, аби тільки отримати диплом. Вона усвідомлює, що може використати ці два роки ефективніше, зі значно більшим зиском.

– Чи запитуєте Ви у своїх у студентів якийсь фідбек? Просите, щоб оцінювали виклад дисципліни і Вас як викладача?

– В один момент я зрозумів, що було б класно отримувати фідбек. З того часу я це практикую. Почав після кожного семестру проводити анонімні анкетування. Запитував, що студентам сподобалося в курсі, що ні, і намагався відповідно до отриманої інформації коригувати навчання. Не можу сказати, що це було надто ефективно з мого боку, чи що я весь цей фідбек ретельно вивчав і детально виправляв курс.

 

Це пов’язано з тим, що вибірка для цього повинна бути достатньою, тобто треба було опитувати кілька потоків студентів. До того ж, навантаження в той час було таке, що коли ти викладаєш паралельно кілька курсів, то адаптувати можеш тільки один, потім берешся за наступний.

– Студенти серйозно ставляться до таких опитувань?

– Так. Я завжди зі студентами хотів бути щирим. Здається, мені це вдавалося. Вони відчувають цю щирість і йдуть на контакт, це нормальний діалог.

Так між будь-якими людьми, коли є щирість, то людина готова з тобою теж щиро поділитися своїми думками

Тож студенти писали і негатив, і позитив. Більше було, звісно, позитиву, бо я знав, що роблю свою роботу якісно. Але й до негативу також був готовий. Це давало змогу критично ставитися до курсу і перероблювати його, наскільки було можливо.

– Як Ви оцінюєте проекти на кшталт Univerlife, де можна анонімно залишати відгуки про викладачів?

– Я всіляко підтримую такі речі. Коли був у США, то бачив там кілька подібних. Треба сказати, що в багатьох університетах враховується рейтинг викладача на таких сайтах при прийомі на роботу та поновленні.

Тут теж можна заперечити, що на таких сайтах може написати хто і що завгодно. Але наклепи – це певні аномалії, я б так сказав. Зазвичай люди щиро пишуть те, що справді хочуть написати.

Якщо викладач адекватний, його оцінюватимуть відповідно. Якщо ж ні – то неадекватними будуть і результати

Проблема наших сайтів така, що про викладача може бути один-два дописи. Це дуже мало, за такими відгуками професіоналізм оцінити неможливо. Щоб оцінювати адекватно, потрібно щонайменше 100 відгуків на людину. Адже це може бути студент, який залишив поганий відгук тільки через низьку оцінку. Та й узагалі психологія користувача така, що ми пишемо швидше негативні відгуки, аніж позитивні.

Я знаю, що в КПІ намагалися вводити примусові опитування студентів щодо викладачів. І хоч примус зазвичай погано працює, студенти до цього поставилися добре. Натомість протестувати почали викладачі, мовляв, як це так, що нас оцінюватимуть студенти.

Це основна проблема нашого суспільства – нам не вистачає відкритості. Бо саме ця цінність є головною у демократичній західній культурі. І в тому числі відкритість до критики

Я вважаю, сайт для відгуків про викладачів – це гарний інструмент, і його варто впроваджувати. Але треба ще й зробити його адекватним і гарно наповненим.

– Ви згадували про ефективність гейміфікації. А самі впроваджуєте подібну методику у навчальний процес?

– Я поки не мав досвіду впровадження такого методу у навчальний процес. Фактично, тільки влітку я сам слухав курс із гейміфікації на Coursera, тоді й захопився нею. І хоч я ще не мав часу, щоб запровадити цю методику, але там є багато хороших ідей.

Наведу фрагмент класифікації. Є чотири класи користувачів продукту, особливо – освітнього. Комусь важливо брати участь у конкурентній боротьбі, то для таких людей краще організовувати змагання. Тобто студентам можна формулювати завдання так, щоб кожен намагався краще його виконати.

 

Є люди, яким добре без будь-якого зовнішнього тиску, їм потрібен тільки простір для творчості. Їх називають експлорерами. Вони досліджують простір якогось предмету, їх не треба додатково стимулювати, виставляти якісь рамки. Вони собі так wandering around, ходять, дивляться і знаходять те, що шукають.

Тож цілком можна давати такі завдання різним студентам. Гейміфікація не обмежується якимись науками, вона підходить для будь-чого. Зараз середній вік геймера – 35 років. Головне – грамотно до цього підійти.

– А як щодо концепції «навчаючись – вчимося»?

– Такий принцип працює на неформальному, горизонтальному рівні студентів. Якщо студенти під час сесії готуються до іспиту не самостійно, а групою, то це саме те, про що ви кажете. Класно, коли це інтенсифікується викладачем, у мене такого досвіду не було. Але це чудовий педагогічний прийом, який має працювати й на рівні неформальних відносин між студентами.

Коли я був у Штатах, у Georgia Tech, бачив тамтешній студентський центр. Це корпус, спеціально створений для того, щоб студенти працювали разом. Бібліотека там – це величезний коворкінг, де окрім книг є стаціонарні комп’ютери, купа вільних столів і цілодобовий доступ. Коли починається сесія, деякі студенти туди просто переселяються зі спальниками. На території кампусу є кафе, де можна купити їжу. Студенти окуповують куточки бібліотеки, і нікого з адміністраторів це не напружує. І класно, коли створюється така дружня атмосфера.

 


 

Кінець першої частини. Більше про досвід стажування за кордоном, а також труднощі Prometheus – проекту, який приніс українцям онлайн-науку, читайте тут.