Вже тоді, на початку важких 90-х її перші пісні аранжував Володимир Бебешко. Вони ротувалися на одному із найвідоміших радіо Львова. Потім доля склалася так, що дівчина переїхала на кілька років до Донецька. Згодом – мешкала в Англії, а сьогодні є українкою в Німеччині.

Олена Серпень – митець, виконавець та автор своїх пісень. Ця жінка ламає стереотипи щодо того, що українці за кордоном працюють лише «за їжу, бо ж на заробітках». Вона успішний медик, яка пройшла всі потрібні ступені навчання та перекваліфікації і до того ж творча особистість, бо є активною учасницею українського руху в Штутгарті («Ukrainians in Stuttgart»).

13329731_1698776603709851_1930804560_n

Олена й досі почувається львів’янкою. З цим містом у неї пов’язано багато позитивних спогадів. Її пісні часто віддзеркалюють стан душі, яка невидимою ниткою Аріадни веде до старого мрійливого міста Лева, з давніми кам’яницями, мистецькими фестивалями та знімальними майданчиками для нових кінострічок.

Її Львів – яким він є сьогодні? Ким стала вона для себе та своїх друзів? Якою насправді є Німеччина і, що думають тамтешні мешканці про військові події в Україні?

Про все це ми поговорили з Оленою Серпень в її черговий приїзд до рідного міста.

– Скільки років ви мешкали в Англії і як загалом туди потрапили?

– Вперше я поїхала до Великої Британії 1998 року на стажування в редакцію ВВС. Я працювала тоді в Україні редактором служби новин на ФМ радіо «Европа плюс Донбасс» в Донецьку. ВВС запрошували журналістів з усієї країни взяти участь в стажуванні. До нас на радіо теж прийшло запрошення. Я відгукнулася й дуже скоро мене запросили на співбесіду до Києва, яку я успішно пройшла.

– Ваш чоловік німець за національністю. Ви з ним різні за ментальністю люди?

– Мій чоловік німець, він працював в Англії, коли ми з ним познайомились, я вже навчалася в Університеті Манчестеру та проходила практику в лікарні. Нас з ним поєднало відчуття континентальності: схожа їжа, манера поводитися, вдягатися. Англійці на нашу з ним думку виглядають трохи смішними, екзотичними. Мені дуже подобається саркастичний англійський гумор. В німців, на жаль, почуття гумору не таке витончене. Німці полюбляють комфорт та точність у всьому. Там де англієць нічого не помітить, німець побачить купу недоліків. А взагалі німці також доброзичливі та щирі, але їм треба більше часу, щоб впізнати людину, розкритися в дружбі та відносинах.

 

13318750_1698776600376518_276403474_n

– Англійці і німці-якими є ці народи у вашому баченні, які риси їй найбільше відрізняють від українців?

– Англійці дуже доброзичливі люди. Вони добре виховані з вишуканими манерами поведінки та спілкування. Майже ніколи не підвищують голос, усі питання вирішують з усмішкою на обличчі. Німці набагато рідше  усміхаються та часто кричать один на одного – вдома чи на роботі, дуже швидко показують свій внутрішній душевний стан. Англійці натомість показують стриманість у всьому – це доказ їхнього вікторіанського виховання.

Українцям легко інтегруватися в Англії чи в Німеччині. Наші люди поділяють бажання та вміння добре та якісно працювати, приносити користь суспільству та накопичувати свій добробут. У цьому українці нічим не відрізняються від німців чи англійців. Все що походить з Європи англійці називають континентальними, для них – ми з німцями жителі континенту і в нас багато схожого – на думку англійців, звичайно.

– Ви львів’янка, що почуваєте до свого міста, як часто його відвідуєте?

– Я народилася у Львові. До 1999 року тут жила, 3 роки з них жила в Донецьку, але дуже скоро звідти повернулися. Дуже прив’язана до Львова, хоча в мене майже не залишилося тут близьких родичів, на жаль, мої батьки померли дуже рано, але я приїжджаю сюди так часто як тільки можу. Тут усе мене надихає, навіть рідні стіни та мури (усміхається). У Львові я відпочиваю душею, приводжу в порядок свої почуття. В мене тут залишилися гарні спогади, тут живуть мої кращі друзі, які мене часто розуміють набагато краще, ніж німці чи англійці. Хоча звичайно, за той час який я провела за кордоном я перейняла певною мірою спосіб мислення західної людини.

– Ви деякий час мешкали в Донецьку. Яким місто залишилося у вашій пам’яті. Часто згадуєте Львів і не говорите про Донецьк – чому?

– Я справді не люблю згадувати роки, які прожила в Донецьку. Хоча там я вела дуже активний спосіб життя: моя кар’єра журналіста дуже швидко пішла вгору, здобула диплом в Донецькому державному університеті, багато працювала на радіо, вела власну авторську програму на одному радіо та працювала редактором служби новин на іншому.

13330443_1698776623709849_1201181808_n

Проте для мене завжди залишалися незрозумілими занадто жорсткі стосунки між людьми, високий рівень толерантності до кримінальної поведінки в суспільстві. Часто мене це лякало, бо я вихована за львівськими традиціями та маю розвинуте почуття власної гідності та громадську свідомість. Саме тому згодом я таки повернулася назад до Львова.

– В Німеччині ви працюєте в галузі медичного та соціального обслуговування. Чи важко далася вам перекваліфікація із журналістського фаху?

– Манчестерському університеті я закінчила факультет медсестринської справи, фельдшерства та акушерства.  Потім пройшла курси щодо підвищення кваліфікації, тож тепер працюю в команді інтенсивної терапії Мальтезер (служба медичної допомоги, яка перебуває пiд патронажем (фiнансуванням) католицькоi церкви).

– Чому саме цей фах після журналістики?

– Я потрапила на цей факультет за порадою центру кар’єри в Англії. Хотіла здобути професію, яка б дозволила мені впевнено почувати себе в будь-якій країні за будь-яких обставин. Грошей на навчання в мене не було, тож мені порадили закінчити цей факультет, оскільки виплачували стипендію. До того ж медицина – це завжди актуальне заняття. Разом з іншими фаховими спеціалістами нашi працiвники забезпечують догляд пацієнтам із важкими вадами системи дихання, тих які щойно повернулися додому з лікарні. Від нас вони отримують все необхідне – обладнання, послуги фізіотерапевта, лікаря, регулярний та якісний догляд. Без перебільшення можу сказати, що я  люблю свою роботу. Особливо мені подобається баланс між спілкуванням з людьми та робота  в тиші з документами. Хоча бувають дуже стресові дні, коли хочеться прийти скоріше додому та довго нікого не бачити, гуляти з собакою, займатися городом та садом, переглядати цікаві фільми.

– Коли за кордоном знову серйозно повернулися до музики?

– Музика повернулася в моє життя після переїзду до Німеччини. Студентські роки залишилися позаду, в мене з’явилася впевненість у майбутньому, добра робота і чоловік, завжди готовий підтримати мої творчі плани. Інколи він їздить зі мною на концерти, допомагає розвантажити концертне обладнання, а потім тихенько сидить в залі разом з іншими, слухає мій спів. Більшого я від нього не очікую. Адже він дуже зайнятий лікар, інколи приймає до 100 пацієнтів за один день. В нього дуже відповідальна робота і я стараюся зберігати його нерви та спокій поза роботою.

– Що спонукало до цього кроку?

– Насамперед сімейна підтримка! Те, що коханий чоловік підтримував мої творчі задуми – було для мене великим стимулом. До того ж у мене була велика власна мотивація, тож я вирішила знову зайнятися музикою, стала шукати контакти з іншими митцями, втілювати творчі ідеї в реальність.

Свої пісні записуєте на німецькій студії?

Я записуюся в Штутгарті в професійних студіях та заохочую професійних музикантів до своїх проектів

Я дуже щаслива, коли знову співаю перед глядачами чи записую пісні у студії. Мені дуже не вистарчало цього заняття всі ці роки. Коли першочерговим було намаганням вижити в складних економічних умовах на батьківщині, було не до творчості. І в процесі інтеграції на Заході на початках до того руки не доходили.

– Орієнтуєтеся у сучасному музичному ринку України?

– Я не регулярно слідкую за новими тенденціями в українській популярній музиці. Не знаю добре це чи погано.

Зауважила, що з 90-х років українська музика втратила свою ідентичність та несхожість від російської. Багато рівняються на росіян, це дуже помітно. Я пам’ятаю музичний бум 90-х років, коли незалежній Україні з’явилося безліч нових гуртів, виконавців, фестивалів. Де вони всі поділися?

Я люблю українську альтернативну неформатну музику. Була на концерті Бум Бокс у Штутгарті кілька років  назад – дуже сподобалось !

– Події в Україні часто переплітаються із текстами ваших пісень. Як ви реагуєте на події в Україні?

Історія України повторюється, як циклічне явище. Визвольна війна під назвою АТО – не перша в українській історії. Багато пісень, які я співаю створені вже давно, але вони сьогодні набули нового змісту

Тож, коли я співаю про волю чи мир, якого бажають українці сьогодні, то це не нове, так вже було і 50 і 100 років тому. Я хоч і живу закордоном, але  не перестаю любити свою батьківщину та вболіваю за долю українського народу. Мені дуже прикро за наших людей, бо вони варті кращого.

– Ви як українка в Німеччині – що особисто робите для своїх співгромадян (збираєте кошти, медикаменти, допомагаєте  одягом, щось передає для АТО)?

– Люди в нашій громаді («Ukrainians in Stuttgart» – прим. авт) активно допомагали армії. Багато людей на свій розсуд та за своїми можливостями робили корисні речі. Хтось відправляв обладнання для лікарень, бо мав контакти в лікарнях, які віддавали це безкоштовно. Хтось передавав гроші, інші купляли тепловізори, наколінники, чоботи, хтось збирав чи купляв теплі речі та через знайомих перевізників все це відправлялося на Україну. Були випадки, коли українська митниця не пропускала допомогу, вимагаючи оплатити штрафи, митний збір чи інші вигадані побори. Тому користувалися перевіреними перевізниками, в яких є «вікно» на кордоні чи знайомі на митниці.

Зараз розміри благодійної допомоги значно зменшилися, і це зрозуміло – волонтерський рух не може замінити собою функції держави щодо утримання армії. В перші місяці війни така допомога була абсолютно необхідна та виправдана, але зараз коли війна перетворилася на постійне явище, держава мала б давно переорієнтуватися та зробити все можливе для повноцінного захисту та безпеки наших громадян та територій, і якщо це не робиться, то відповідальність має бути покладена на тих, хто керує країною.

Чи українська громада Штутгарда долучалася до якихось благодійних акцій для постраждалих військових АТО?

Після Майдану, коли в світі заговорили про Україну, відбувся підйом національної свідомості не лише в Україні, але й по світу в український діаспорах загалом

Ми також в Штутгарті проводили громадські акції, збиралися разом, обговорювали ситуацію на батьківщині. В Мюнхені під час візиту делегації України на щорічну конференцію з Безпеки була організована  довготривала акція, яку назвали Мюнхенським Майданом, в центрі міста була розташована сцена, де виступали українці Німеччини та інших європейських країн. Перед тим була хода вулицями Мюнхена з українськими прапорами та гаслами Майдану. На сцену багато годин поспіль виходили люди –виголошували промови, співали, читали вірші, були гості з України, відомі артисти та політики.

Я завжди з радістю згадую цей період часу, адже була реальна гордість за нашу країну та народ, який піднявся проти тиранії несправедливої влади. Була надія на краще та віра в те, що скоро Україна подолає своє пострадянське минуле та нарешті почне будувати європейську успішну демократію.  Але сталася анексія Криму, потім почалася війна на Сході. Спочатку не хотілося вірити, що це надовго.

– Україна очима німця – яка вона? Чи можете ви змінити це бачення наприклад, своєю творчістю?

Німці довгі роки взагалі нічого не знали про Україну, вважали її частиною Росії. Новини на центральних каналах в Німеччині висвітлюють журналісти із тривалою пропискою в Росії. Звісно це впливає на їхнє бачення та акценти

– Вони лякаються теми війни, бо вони переконані пацифісти, такими їх виховують. Адже провина за Другу Світову війну покладена саме на них. Вони не хочуть з’ясовувати причини наших негараздів, знати хто правий, а хто винен. Для них існує єдина та незмінна істина про те, що  війна – це  зло, тож його слід негайно припинити!

– Чим живе українська громада у Німеччині. Чому досі німці не можуть зрозуміти, через що росіяни напали на Україну?

– Українці часто йдуть у політику щоб заробити грошей, натомість німецькі політики – це професійні кар’єристи та бюрократи. І всі недоліки бюрократів їм також притаманні – формальний підхід, негнучкіть, небажання виходити з зони свого власного комфорту, щось змінювати в своїх поглядах. Тому німці не поспішають робити з Росії страшного ворога. Їм би хотілося як завжди бачити Росію діловим партнером. Адже Росія для німців – це величезний ринок збуту, природні ресурси, які німці купують за гроші. Німеччина та Росія також давно пов’язані спільною історією та партнерством. Німці часто питають у мене, а що у вас є в Україні? Вони прагматично дивляться на цей світ, і нічого з чим не зробиш, це їхній менталітет, який забезпечив їм добробут та процвітання сьогодні. Водночас німці дуже людяні та сентиментальні, але для них матеріальне чи економічне підґрунтя – це основа життя, проекту, вирішення питання. Тому вони продовжують наполягати на економічних реформах в Україні, подоланні корупції. Бо в цьому вони бачать вирішення більшості наших проблем, в тому числі і військового конфлікту в країні.

– Чи можете ви змінити це бачення наприклад, своєю творчістю?

Як митець та просто як українка, котра мешкає в Німеччині, я намагаюся подолати стереотипи німців про те, що Україна – це частина Росії. Але мої старання – це крапля в морі

Дуже хотілося б, що  наша держава та наші меценати проводили за кордоном та в країні потужні заходи – фестивалі, концерти, виставки, щоб підтримати імідж країни. Поки не буде серйозного підходу та виваженої розумної професійної політики в цьому керунку, ми в очах багатьох іноземців так і залишатимемось росіянами.

– Ваша співпраця з Сергієм Якименко (автор текстів пісень – прим. авт.) як розпочалася?

– З Сергієм я познайомила через ФБ. Він звернувся до мене та попросив написати музику на його вірш, який він написав для дівчини, в яку був закоханий. Музиканти, до яких він звертався раніше з таким проханням, йому відмовляли. Тоді я перейнялася його почуттями та погодилася на цей проект, хоча вірші Сергія не так просто покласти на музику. Однак мене підкупила його щирість та недосвідченість, його душевний стан. Поезія нагадала мені себе у юному віці – нерозділене кохання та бажання за будь-яку ціну досягти щастя. Тому я з радістю виконала його прохання. Пісня отримала назву «Зачарувала». Вона сподобалась редактору радіо «Назалежність» Соломії Чудик і потрапила ефіру. З цим радіо в мене склалися гарні взаємини. Адже впродовж років вони ставили в свій ефір різні мої пісні.

13330356_1698776617043183_1909378693_n

Потім Сергій надіслав ще багато своїх інших поезій. Мені дуже сподобався вірш, де йдеться про українського воїна, слова сумні але сповнені надії на краще. Цей вірш я теж поклала на музику – так з’явилася пісня про війну. Ми зробили ролик і червні цього року я представлятиму цю пісню на фестивалі Миколайчука, на який мене запросили. Сподіваюся, що з Сергієм ми ще разом попрацюємо, бо він дуже талановитий митець і пише багато чудових ніжних віршів.

– Скільки дисків у вас є, над чим працюєте зараз?

– Мій новий альбом під назвою «Львів» – це вже другий альбом за шість років. Презентацію першого альбому робила в Мюнхені в культурному центрі та бібліотеці ім. Л. Толстого. Там був осередок моїх прихильників, приходили люди, яким подобалась моя творчість. Це було ще до Майдану та війни з Росією. Зараз наші зв’язки обірвалися, і це зрозуміло. Перший альбом швидко розійшовся серед моїх друзів та колег. Це була моя перша серйозна самостійна робота в студії, я набралася досвіду та вирішила записати ще один альбом. Для другого альбому я залучила талановитого аранжувальника та музиканта Матіаса Ульмера. Матіас в різний час мав власні проекти та грав як другий клавішник з культовою в Німеччині групою Pur. Ми продовжуємо співробітництво з Матіасом та найближчим часом запишемо витриманий часом хіт – колискову Р. Паулса, яку для мене у Львові переклали українською мовою. Мої прихильники вже з нетерпінням чекають цю улюблену пісню, заспівану рідною мовою. Можу відкрити невелику таємницю – прем’єрне виконання пісні незабаром відбудеться у Львові.

– Ваші пісні записані англійською, німецькою та українською. Чи щось має ротацію на європейських станціях – чи лише на Україні?

– Я не просуваю своїх пісень в німецькому радіоефірі, бо розумію свої можливості та обмеження. Але я даю концерти для німецької аудиторії, і відчуваю, що для них я  – екзотична квітка, в німців є свої кумири та своє розуміння популярної музики. Проте мені імпонує їх бажання дати шанс бути почутим іноземним митцям та їх щирий інтерес до іноземних культур.

– Розкажіть про Романа Колодія, організатора українського руху в Штутгарті, котрий зареєстрував організацію «Ukrainians in Stuttgart» – що це дало усім учасникам?

– Роман – щирий патріот  України та віддає багато свого вільного часу та енергії громаді і просто він дуже хороша людина, яка гуртує довкола себе таких же світлих розумних прогресивних людей як він сам. Його завжди оточує багато молоді, він з ентузіазмом підтримує всі ініціативи та проекти, які приносять користь членам громади.

13329816_1698776607043184_1834516381_n

З Романом ми познайомилися п’ять років тому. Він активно допомагав організувати мій концерт для української громади в Штутгарті. Тож я йому дуже вдячна за це. Нещодавно вийшов у світ перший журнал – Часопис українців Штутгарту, де Роман посів почесну посаду головного редактора. Видання прихильно зустріли всі учасники української громади але особливо корисним цей друкований проект став для тих українців старшого віку, які не користуються активно інтернетом та отримують інформацію переважно з друкованих джерел. Це дійсно стало для них чудовим подарунком долі. Без офіційної реєстрації Спілки українців в Штутгарті такий проект власного друкованого видання був би неможливий!

– Як змінилася Україна, Львів за часу вашого життя за кордоном – кілька штрихів?

– В мене був досить довгий період часу, коли я не приїжджала до Львова. Активно батьківщину знову почала десь 5 років назад. Під час своєї першої мандрівки до рідного міста звісно відразу помітила багато змін. На жаль, не всі видалися мені позитивними. Багато нових будівель та паркувань у самому центрі старого міста. Велика кількість туристів та студентів, які роблять бюджет всім ресторанам довкола. Банк країни- окупанта в центрі найбільшого галицького міста якось неприємно здивував. Зараз його вже звідти забрали, але сам факт! А в останній приїзд побачила дитячий майданчик із назвою кондитерської компанії. Дуже дивно бачити комерційну рекламу над малюками, які копирсаються в пісочниці. Загалом Львів залишається прекрасним! Люди в ньому не зміняюються – молодь виглядає абсолютно щасливою та творчою,  старше покоління теж намагається бути щасливими, не зважаючи на всі чисельні проблеми. Вражають абсолютні контрасти – дорого вдягнені доглянуті панянки на дорогих позашляховиках і абсолютно занедбані тротуари, по яких неможливо пройти, пошарпані фасади історичних будівель та палаців в деяких частинах міста.

Львів сьогодні – це місто контрастів. Багатство та бідність тут ходять поруч. Проте я однаково люблю блукати цим містом та спостерігати всі його зміни. Бо це і моє місто також…