Для когось танець – це видовище, а для «Клерико» – життя. Танцювальний колектив із Вишгорода відомий поза межами міста, ба більше – його впізнають за кордоном. За п’ятнадцять років танцівники «Клерико» неодноразово брали участь у чемпіонатах України, на яких отримували призові місця, представляли нашу країну на Чемпіонаті Європи. Але за всім цим стоїть непроста історія становлення та втілення мрії у життя директора КП Вишгородський танцювальний колектив «Клерико» Ольги Пінчук.

– Як ви пов’язали своє життя з хореографією?

– У шість років почала займатися у балетній студії при великому колективі «Рось». Після трьох років навчання нас відбирали, так я пройшла до молодшої підгрупи, потім середньої і у дванадцять років – дорослої. Це важкий етап, потрібно було відповідати вимогам, адже у колективі найстаршому було тридцять п’ять, він бачив і міг набагато більше, ніж я у свої дванадцять. Але рівень підготовки того чи іншого номеру у нас був однаковий, хоч і для того, щоб показати це, молодші мали набагато більше приділяти часу відточуванню всіх рухів. Потрапила я до цього колективу випадково. У садочку на моїй шафі лежала реклама цього колективу. Мама запитала, чи я хочу піти. Я відповіла: «Так».

– Ваше навчання також було пов’язане з хореографією?

– Авжеж. Я закінчила факультет режисури і хореографії та отримала диплом викладача. Попри своє навчання у Києві я продовжувала танцювати у колективі і часто їздила до Білої Церкви на репетиції. Мені було дуже важко покинути колектив, адже це була моя друга сім’я.

– Що спонукало під час навчання створити власний колектив?

– Один із викладачів запропонував мені підробіток. Так я опинилася у Вишгороді. Центр творчості формував різні групи для активного дозвілля молоді. Створили групу охочих займатися хореографією. Проте спочатку умови були не найкращі. Ми перебігали з місця на місце, а замість станка у нас була стінка. Згодом, коли ми почали брати активну участь у концертах, за нами закріпився зал.

– Через терни до зірок? Як ви все встигали поєднувати?

– Так, це було виснажливо, адже попри викладання та навчання в університеті я ще працювала. День був розписаний по хвилинах. Зранку лечу на пари, після обіду репетиція, а потім робота. Проте дівчата, які є першим складом «Клерико», змусили мене переглянути мій спосіб життя. Також батьки підтримали і дали потрібні поради. Тому я покинула свої підробітки і почала повністю віддаватися формуванню танцювального колективу.

– Чому поміж безлічі назв саме «Клерико»?

– Усе почалося із танцювального номера Кан-Кан. В університеті я мала здавати курсову роботу за своєю спеціальністю. Оскільки  займалася танцювальною режисурою, мій куратор порадив створити танцювальну композицію, яка б була сюжетною. І ми вирішили створити Кан-Кан, але не звичайний. Події розгортались у лікарні. Глядач бачить людей, які отримали травми. У когось перемотана рука чи нога, хтось з костилем тощо. І з’являлась медсестра. Номер був гумористичний, але жвавий та насичений. Композиція дуже сподобалася викладачам, я ж отримала п’ять. Куратор порадив вдихнути життя у створений мною номер. Я з дівчатами на репетиціях почали проектувати Кан-Кан, тоді ж задумались і про назву колективу. Разом міркували, як краще назвати, але варіантів, які б дуже сподобались, не знаходили. Не пам’ятаю, як до мене потрапив журнал, в якому була стаття про «Мулен Руж», Жакі Клерико та легендарний французький Кан-Кан. Я показала цей журнал дівчатам. Так ми й вирішили назвати колектив «Клерико».

– Що мотивувало стати незалежним колективом?

– Колектив стрімко розширювався, і нам стало не вистачати часу на сцені та в залі. Також ми завжди прагнемо більшого. Хотілося подальшого розвитку. На базі центру творчості ми досягли своєї вершини, тому ступили на сходинку вище і почали процес створення самостійного колективу. Це було складно. Насамперед потрібно було знайти зал для занять. Те, що ви можете побачити зараз, зроблене власними зусиллями. Три гарних теплих зали, з яких один ми використовуємо для зберігання реквізиту і костюмів, адже їх дуже багато – дім кожного танцівника колективу, який вносить щось своє. Проте цього ми не змогли б досягти, якби не підтримка. Зокрема, ми дуже вдячні голові батьківського комітету Валентину Короваю, який допоміг знайти приміщення та створити КП, адже такої установи у місті Вишгород раніше ніхто не створював. Дякуємо за допомогу і Любові Лисенко, яка допомогла нам стати комунальним підприємством та розібратися з безліччю паперів, які нам потрібно було заповнити. А також вдячні за підтримку Віктору Решетняку.

– «Завдяки» і «всупереч» чому був створений Вишгородський танцювальний колектив «Клерико»?

– Завдяки у першу чергу наполегливості і з моєї сторони, і зі сторони дітей, які займаються у колективі. Також завдяки підтримці моїх батьків, які завжди знаходять потрібні слова. Згодом завдяки чоловіку, який ніколи не дає мені опустити руки. Всупереч? Ні, скоріше це прагнення досягнути більшого, яке стимулює нас розвиватися і йти вперед попри випробування.

– Які принципи та цінності допомагають Вам у роботі?

– Не терплю непрофесійності. Я дуже вимогливо ставлюся до того, що ми створюємо. Коли бачу мінуси на сцені, під час виконання того чи іншого номеру, обов’язково на репетиціях приділимо більше часу, щоб все відточити. Також чесність.

Можна з будь-якої ситуації зайти вихід та домовитись, якщо обидві сторони чесні. Ніколи не обговорюю роботу інших людей. І не люблю, коли пліткують за моєю спиною.

У роботі це насамперед професійність та зростання. Потрібно розширювати межі можливостей та прагнути більшого. І звісно, віддаватися своїй роботі. Мабуть, тому я не берусь за викладання. Мене запрошували викладати у Київський університет імені Бориса Грінченка на кафедрі хореографії, але я – це мій колектив. І поки я не готова розпорошуватись на інші справи.

– Чи змінилося ставлення до «Клерико», коли з’явилася своя родина?

– Ні. Скоріше навпаки (посміхається – ред.). Мій син Макар танцює у «Клерико», чоловік працює. Ми завжди разом, що вдома, що на роботі. А їхня підтримка дає мені чудовий стимул рухатися вперед.

– Яким своїм досягненням пишаєтесь найбільше?

– Це випускники. Надалі хочу дотримуватись тенденції, що викладачами у колективі «Клерико» стають його випускники. Вони мають колосальний досвід, яким можуть поділитися, при цьому  продовжують збагачувати цей досвід, навчаючись в університеті.

І звісно, рівень колективу. Проте і його ми досягли завдяки талановитим дітям, які вкладають у танці свої сили, терпіння і час.

Колись ми лише мріяли про Чемпіонат Європи, а наразі готуємось до Чемпіонату Світу.

Говорити про нагороди не доцільно, адже вони є спільними. Це заслуга кожної дитини, яка займається у нашому колективі.

– Що надихає творити?

– Це попередній успіх, який мотивує. Наприклад, мюзикл «Аліса в Дивокраї», ми не очікували, що буде стільки позитивних відгуків, що всі білети розкуплять, що зал встане і буде нам аплодувати. Це і надихає створювати щось інше, щось набагато масштабніше, щось, що подарує людям незабутні емоції. У планах створити новий мюзикл. Ми готові знову дивувати глядачів і не лише в Україні.

– Чи все в роботі залежить від таланту?

Ні, не все. Навіть якщо у вас виник геніальний задум нового номеру, головне  – його втілення в життя. Для цього повинен бути якийсь поштовх. Задум нашого мюзиклу «Аліса в Дивокраї» з’явився, коли я читала цей роман-казку Льюїса Керрола своєму синові. І не одразу ми визначились з тим, що будемо робити саме мюзикл. Лише після обговорень, оцінки можливостей та напрацювань ми згуртувалися і взяли курс на втілення цього задуму у життя. Так, це було не швидко, ми над цим дуже довго працювали і доклали максимум зусиль. І результат виправдав їх. Яскравий приклад того, що потрібно для досягнення поставленої цілі поєднувати і талант, і роботу. Тобто 50 на 50 у відсотковому співвідношенні.

– Що для вас успіх? Чи вважаєте себе успішною людиною?

– Це коли ти довго і наполегливо працював над чимось, а потім, дивлячись із зали, бачиш ту картинку, яку малювала тобі уява. Коли все заплановане вдається і я не маю жодних але. Для мене це успіх. Стосовно себе, напевне, так.

Я вважаю себе успішною людиною. У мене є хороший колектив, в якому займаються талановиті діти. Я працюю пліч-о-пліч із людьми, які знають свою справу і можуть розкрити виграшні сторони талановитої дитини. Я маю сім’ю, яка завжди мене зрозуміє і підтримає.

– Як створюються танцювальні композиції?

– Насамперед потрібна ідея. Яку історію розповідає цей танець? Потім наповнення номеру. Продумати можливий реквізит, можливі трюки або цікаві переходи. Поруч із цим з’являються певні фрагменти танцювальної композиції. Потрібно вигадати, з чого все почнеться. Придумати можна багато чого, проте згодом це може не підійти під основну композицію, а ти витратив час та сили. Тому варто створити вихід, потім розвинути сюжетну лінію так, щоб глядач зрозумів ідею номеру, сенс, і дати розв’язку. Коли ці всі пазли на місцях, танцювальна композиція вдалася. Якщо якийсь пазл не на своєму місці, інколи доводиться починати все спочатку.

– Що необхідно для того, щоб втілити проект в життя?

– Потрібно мати бажання і не боятися робити кроки на шляху до бажаного. Також підтримка сім’ї, друзів та згуртований колектив, з яким ти починаєш працювати. І звісно – гроші для реалізації задуманого.