Цієї п’ятниці у стінах Українського кризового медіацентру було тісно і задушно: послухати і надихнутися виступами успішних людей, які ділилися своїм досвідом освіти, прийшло близько сотні студентів із різних вишів столиці! Цього дня тут відбувся перший форум «PROсвіта», організований Українською академією лідерства. Одним зі спікерів заходу став Олександр Акименко – журналіст, засновник і керівник «Platfor.ma», який розповів про чималий ментальний прорив, що стався з ним під час навчання у Стендфордському університеті.

Ось що, на його погляд, відрізняє західну освіту від вітчизняної.

«Конструктор» освіти. Кожен студент Стенфорду може самостійно сформувати свою навчальну програму. Врешті, саме від того, хто навчається, залежить його диплом. Так, дисципліни за вибором – це реальність! Немає такого поняття як «спеціальність», а є – освітній напрям, в межах якого професійно розвивається особистість. Погодьтеся, різниця колосальна.

Проект та процес. Досвід у реалізації власних проектів вже під час навчання – безцінний. За словами Олександра Акименка, робота у студентському середовищі настільки реальна, що «пітчинг» ідей неможливо відрізнити від справжнього «комерційного» процесу генерування і реалізації ідеї.

Так, тут є окремі команди, які займаються розробкою проектів, а на етапі презентації творчо-наукових здобутків до університету запрошують потенційних інвесторів. Тож якщо проект справді вдалий, на нього можна відразу отримати фінансування!

Це, на відміну від зацикленості на правилі трьох «З» та житті «від сесії до сесії», є справжнім навчанням, а не його жалюгідною імітацією.

Кидайте виклик усьому. В українській освіті ми звикли до того, що на завдання завжди є правильна відповідь, і до того ж часто – всього одна. Натомість у Стендфордських аудиторіях професор 75 % часу витрачає на те, аби з’ясувати у студентів, як би вони вирішили ту чи іншу ситуацію. Олександр розповідає, що спочатку трохи подивувався, чому ж це професор у підсумку не сказав, як же правильно? Натомість він запросив підприємця, про «кейс» якого розповідав, та дав можливість йому самому розповісти про те, як він вийшов з тієї ситуації. Але насправді кожен студент мав рацію. Бо в кожного – своя голова, здатна приймати власні рішення і нести за це відповідальність.

Викладач попри всі свої регалії не є останньою інстанцією. І, до речі, не треба вставати перед викладачем, коли він заходить до аудиторії – у Стенфорді це диковина.

Інновації та емпатія. Зі студентських часів в університеті прищеплюється розуміння того, що у підприємництві найважливішим є кінцевий споживач. Так, наприклад, студенти 1-4 курсів створили спеціальний інкубатор-«чохол» для передчасно народжених дітей, які помирають від переохолодження. Всередині цього пристрою є воскова пластина, яка, якщо її опустити в кип’яток, ще п’ять годин триматиме тепло, що дозволить довезти дитину, скажімо, до лікарні. Проект створювався для МОЗ Індії, оскільки інкубатори, фінансовані міжнародними благодійними організаціями, не були ефективними. В такий спосіб вдалося врятувати понад 200 тисяч дітей в різних країнах світу.

Толерантність до поразки. Помилятися – це нормально. Наша система освіта побудована на страхові помилятися, на покараннях за помилку. На заході це – урок. Часом навіть успіх не навчить так, як помилка.

Скромність та амбіційність. В університетській аудиторії неможливо відрізнити сина арабського шейха та студента із середньостатистичної німецької сім’ї. Мільйонери, мільярдери і прості смертні тут на одному рівні, і їх усіх поєднує талант та бажання навчатися.

Без копіпасту. Досвід, пережитий під час створення проектів, неможливо звідкись списати. Його можна тільки прожити, презентувати і, можливо, навіть отримати на нього інвестиції!

Професор як колега. Це не авторитет. Він не буде розповідати про свій досвід та пишатися тим, що заснував багатомільярдну компанію. Він навпаки буде запитувати думок студентів, не нав’язуючи при цьому свою експертність. Тут немає ієрархії, студент і викладач – на рівних.

Підбадьорювання та підтримка. Ці два слова зараз надзвичайно важливі для України. Ми звикли кидати одне в одного «токсичним гівном», бо ті політики не такі, а ті реформи – не сякі. І ми постійно боремося одне з одним – от тільки за що? Особливо це прикро, якщо на певний час «відключаєшся», повертаєшся назад в Україну і бачиш, що нічого не змінилося.

За кордоном людей підтримують і підбадьорюють, навіть якщо вони помиляються, аби допомагати їм зростати.

Нетворкінг. Люди, з якими ви вчитеся, можуть колись стати президентами транс-національних компаній чи прем’єр-міністрами, а ви матимете їхній номер! У вас будуть спільні спогади, а отже ви завжди зможете розраховувати на підтримку. Від них ви зможете вчитися, бо насправді не лише люди старшого віку можуть бути чудовими менторами.

Подавайся вже зараз! Одного разу Олександр почув про неймовірну можливість – навчання у Стенфордському університеті. Звісно, він не роздумуючи подався на стипендію GSK Fellowship. З першого разу не вдалося, з другого не вдалося… Олександр вирішив запитати в одного зі своїх наставників Еріка, чому ж так стається. На це ментор відповів запитанням: «А на скільки ще стипендій, окрім цієї, ти подаєшся?». Олександр чесно зізнався, що на жодну іншу не подавався, оскільки дуже хотів би навчатися саме у Стенфорді. Тоді Ерік сказав: «Якби я в молодості подавався на одну стипендію на рік, то навряд чи б виграв щось навіть через 10 років».

Тож подавайтеся на різні програми. Їх зараз багато! Можна знайти у будь-якій країні світу. Привозьте сюди свій досвід і пам’ятайте, що в такому випадку ви показуєте світові нашу культуру, ви і є Україна!