Портал Мегаполіс пропонує вашій увазі ретроогляд прибуткових будинків Києва кінця XIX – початку XX ст. Прибуткові будинки – явище старе, як світ. Вони з’явились у III ст. до н. е у Стародавньому Римі й називались інсулами (лат. Insula – острів). Це 3-5- поверховий, зазвичай цегляний, житловий будинок, з кімнатами або квартирами, призначеними для здачі в оренду. Інсули були поширеним явищем у різних містах імперії, часто групувалися довкола одного двору, займаючи цілий квартал. “Реінкарнація” прибуткових будинків у Європі відбулася наприкінці XIX – на початку ХХ століття. Саме такі будинки стали основним типом житла для середнього класу і в Києві. Упродовж двох “будівельних лихоманок” 1895-1901 та 1907-1914 років у Києві було споруджено понад тисячу багатоповерхових секційних житлових будинків, квартири в яких здавалися в оренду, приносячи прибуток домовласникові. Заслуга прибуткових будинків ще й у тому, що вони завдяки жовтоцегляним фасадам сформували унікальне київське урбаністичне середовище.


Дмитро Малаков у книзі “Прибуткові будинки Києва” зазначає, що архітектурне оздоблення київських прибуткових будинків витримувалося у руслі відповідних загальноєвропейських уподобань і смаків доби. Однак існували й суто місцеві особливості. “Відмінна й властива тільки одному Києву риса цих будівель, – писав С. Богуславський 1913 року, – славнозвісна київська світло-жовта цегла, що виробляється на місцевих заводах. Більшість будинків, споруджених з цієї цегли, рідко фарбуються, ще рідше тинькуються; тільки обриси кожної окремої цеглини часто обводяться сірою фарбою”. Висока якість київської цегли та професійна майстерність мулярів стали основою своєрідного київського “цегляного” стилю.

Наприкінці ХIX – на початку XX ст. виник і розвинувся певний стиль життя, традиції, звичаї, притаманні саме нашому місту – київський міський побут. На жаль, період розквіту прибуткових будинків тривав недовго, бо 1919 року їх націоналізували, а квартири з індивідуальних перетворили на комунальні. “Доконали” прибуткові будинки капітальні ремонти, (1960-ті роки), було знищено не лише деталі екстер’єру, але й інтер’єри, планування помешкань. Робилося це ніби з благородною метою: надати кожній родині окрему квартиру, точніше – надавали окрему кімнату  із загальним користуванням кухнею та санітарними зручностями. При цьому чимало колишніх віталень перегородили на дві-три кімнатки.

Прибутковий будинок по вул. Миколаївській, 9, що належав Л. Гінзбургу. Архітектор Г. Шлейфер, 1901 р. Фрагмент листівки початку XX ст.

Прибутковий будинок по вул. Миколаївській, 9, що належав Л. Гінзбургу. Архітектор Г. Шлейфер, 1901 р.
Фрагмент листівки початку XX ст.

На початку XIX століття населення Києва становило майже 25 000 осіб, а забудова була переважно дерев’яною. Загальний вигляд міста формували численні церкви та монастирі й одно-, двоповерхові будинки, за давнім українським звичаєм потиньковані та побілені. Чисельність населення зростала повільно. Трохи статистики: 1856 року в місті було 4873 будинки, з яких лише 361, або 7 %, – кам’яні. Дмитро Малаков пише, що інтенсивна розбудова Києва почалась у 1890-х роках, коли проблема житла постала з усією очевидною гостротою. Економіка диктує свої вимоги, місто стало “цукровою” столицею Російської імперії. Розвиток цукроваріння, передовсім зосереджений у Київській, Подільській та Волинській губерніях, щорічні київські контрактові ярмарки, перетин залізничних і водних шляхів, адміністративний центр трьох губерній – ось головні засади, на яких ґрунтувалося зростання Києва. Усе це обумовило значну міграцію людей до міста, причому переважав контингент осіб, зайнятих не у виробничій, а в конторсько-посередницькій, чиновницькій, обслуговуючій, інтелектуальній сферах. До того ж, у Києві завжди зосереджувалася значна кількість військ, управлінського апарату, навчальних закладів. Промислові підприємства не були домінуючими для працевлаштування. Саме ці обставини й спричинили потребу міста у великій кількості квартир. Тим часом названі категорії за своїм майновим станом не мали можливості швидкого придбання нерухомості у вигляді ділянки під забудову або ж власного будинку, тому й задоволення масової потреби у житлі пішло найоптимальнішим шляхом – за рахунок спорудження великих багатоповерхових житлових будинків з віддачею квартир в оренду. Таким чином житлова проблема великих міст вирішувалася в усій Європі.

Вул Миколаївська, 9. Фрагмент фасаду. Архітектор Г. Шлейфер, 1901 р. Фото 1993 р.

Вул Миколаївська, 9. Фрагмент фасаду. Архітектор Г. Шлейфер, 1901 р.
Фото 1993 р.

З середини 1890-х років Київ охопила “будівельна лихоманка”. У цей час місто підпорядковується загальному процесові капіталізації житла – великий багатоповерховий і багатоквартирний будинок стає джерелом прибутку. З’являється поняття “прибутковий будинок”. Дмитро Малаков наводить цікаву цитату з київського путівника тієї доби: «Ці багатоповерхові будинки виросли за якихось п’ять-шість років у період будівельної лихоманки, що охопила Київ у 1895 році. Земля в центрі міста купувалася з бою, старі будинки, ще цілком придатні для житла, зносилися дощенту, а замість них поставали гігантські будівлі новітньої формації. Кількість цегельних заводів зросла, ціни на цеглу підскочили ледь не вдвічі, банки видавали позички направо й наліво, місто стало невпізнанним зовні. Досить сказати, що кількість новоспоруджених кам’яних будинків за період від 1898 до 1901 року сягнула вражаючого числа – майже 1000».

Вул. Велика Васильківська, 34. Фото 1993 р.

Вул. Велика Васильківська, 34.
Фото 1993 р.

Втім, то не були винятково прибуткові будинки. Чимало будувалося й дерев’яних, та й саме поняття “будинок” у таких переліках не розкрито кількістю квартир. Тим часом 1897 року в Києві нараховувалось 11132 дерев’яних будинки і 2 630 — кам’яних, (менше 20 %). Прибутковий будинок ще не переважав у забудові. Однак “лихоманка” тривала.

Згідно з даними Всеросійського перепису 1897 року, чисельність населення Києва становила 259711 осіб. Менш ніж за чверть століття місто “виросло” в два рази. Переважну більшість киян за соціальним походженням становили міщани (45,6%) та селяни (26,3 %), загалом 186 730 осіб, або 71,9 % від чисельності усього населення міста. Лише 25280 осіб, або менше 10% населення, становили  дворяни – ті, хто, на перший погляд, мав би займати краще житло. Однак насправді чимало киян, які за соціальним походженням належали до нижчого стану (міщани, селяни та ін.) дуже часто, посідали в суспільстві становище значно вище, ніж деякі дворяни, мали у приватній власності заводи, фабрики й прибуткові будинки.

У розпал “будівельної лихоманки” знаходили нові вільні ділянки, розташовані в центрі або близько до нього.  Таким чином у Києві утворилося декілька нових чудових вулиць. Насамперед це вулиці, розбиті на колишній садибі Мьорінга (Миколаївська, Ольгинська, Мерінгівська і Нова),  Святославська вулиця, що виникла в Афанасіївському яру (неподалік міського театру). У цей час найбільше прибуткових будинків було зведено на вулицях Басейній, Безаківській, Бульварно-Кудрявській, Великій Васильківській, Великій Володимирській, Великій Житомирській, Верхньому та Нижньому Валах, Волоській, Гоголівській, Дмитрівській, Жилянській, Інститутській, Караваєвській, Кирилівській, Костянтинівській, Кузнечній, Львівській, Лютеранській, Малій Васильківській, Малій Володимирській, Малій Житомирській, Маріїнсько-Благовіщенській, Михайлівській, Межигірській вулиці й Михайлівському провулку, Несторівській, Олександрівській, Паньківській, Прорізній, Пушкінській, Рейтарській, Святославській, Софіївській, Стрілецькій, Трьохсвятительській, Фундукліївській, Хорива, Хрещатику, Ярославовому Валу, Ярославській. На кожній із цих вулиць було зведено від 5 до 50 прибуткових будинків, а загалом — майже 850.

На початку XX століття загальна економічна криза позначилася й на київському будівництві. Далі – російсько-японська війна, революція 1905 року. Будівництво в Києві майже припинилося.

Вул. Велика Житомирська, 8-Б. Архітектор Й. Зекцер, 1903-1904 рр. Фото 1993 р.

Вул. Велика Житомирська, 8-Б. Архітектор Й. Зекцер, 1903-1904 рр. Фото 1993 р.

Однак згодом настає друга київська “будівельна лихоманка”, яка тривала до початку Першої світової війни. За 1907-1912 роки у Києві звели майже 800 нових величезних будинків. Найбільше прибуткових будинків з’явилося на вулицях Бульварно-Кудрявській, Великій Васильківській, Великій Житомирській, Кузнєчній, Львівській, Малій Васильківській, Малій Володимирській, Маріїнсько-Благовіщенській, Пушкінській, Рейтарській, Тарасівській, Фундукліївській, Чеховському провулку, Ярославовому Валу. Загалом — майже 350.

Згідно зі статистикою, населення міста станом на 1907 рік зросло майже на 100 тисяч осіб, або збільшилося на третину, що й зумовило другу “лихоманку”.

Вул. Велика Житомирська, 40. 1912 р. Фото 1993 р.

Вул. Велика Житомирська, 40. 1912 р.
Фото 1993 р.

З приходом радянської влади розпочалось масштабне варварське нищення архітектурного надбання Києва ХІХ-ХХ століть.  Довгі руки керівництва Компартії руйнували не лише історичну забудову, а й пам’ятки світового значення. Дмитро Малаков нагадує, що ці процеси відбувалися на фоні політичного та фізичного нищення інтелектуального цвіту нації, культивування “пролетарського світогляду”, що відкидав будь-які прояви буржуазного “старорежимного” способу міського життя. Разом із приватною власністю засуджувалося все індивідуальне, натомість впроваджувалося “здорове” комунальне життя у комунальних помешканнях та гуртожитках. Це явище набуло дальшого поширення у повоєнний час, коли на відбудову Києва, на промислові підприємства масово линула, тікаючи з колгоспів, сільська молодь — носії абсолютно іншого менталітету щодо урбаністичних засад життя.

Про архітектурні стилі, оздоблення фасадів, подробиці побуту і відродження прибуткових будинків читайте у наступній статті на основі розвідки Дмитра Малакова.

 

This slideshow requires JavaScript.