Отримавши травматичний досвід – переживши насилля – будь-яка людина хоче передусім його забути. Викинути його зі своєї голови, пам’яті, життя. Забути – ніби й не було. Але аж ніяк не говорити про це. Тому проблема сімейного – фізичного, психічного, економічного чи сексуального – насильства часто стає невимовним тавром, витісненим зі свідомості постраждалої людини. Однак для того, щоб суспільство мало шанс коли-небудь зцілитися від насильства, про нього треба казати вголос. Власне, цій проблематиці й присвячена нинішня публікація на порталі Мегаполіс.


Почнемо з того, що в основі насильства лежить яскраво виражена потреба однієї людини в домінуванні над іншою. Аби досягти повною контролю над іншим, кривдник (особливо у випадку насильства в сім’ї) систематично завдає глибокої психологічної травми фізично слабшим або залежним від нього особам. При цьому він не обов’язково втілює в реальність усі свої погрози. Застосувавши фізичне насилля щодо жертви, він може далі здебільшого просто залякувати її тим, що розправиться також із дітьми, родичами чи друзями, якщо ті погодяться прихистити її.

Треба додати, що погрози фізичною розправою також є формою насильства, щоправда, психологічного. Сюди ж відноситься і встановлення дрібних, часто абсурдних правил, яких постраждалий мусить неухильно дотримуватися, адже в іншому разі буде покараний. Це також можуть бути тривалі ревниві розпитування чи примушення перервати будь-які соціальні зв’язки (з метою ізоляції жертви, але під приводом ревнощів). Такий деспотизм має на меті одне – змусити жертву вважати, що кривдник усемогутній.

Психологія ж сімейного насильства така, що фактично постраждалі не мають буквальних бар’єрів для втечі – за ґратами їх, як в’язнів, не тримають. Сім’я може залишатися з тираном, наприклад, через фінансову чи психологічну залежність. Але, як правило, настає такий момент, коли постраждала людина вдається до втечі або хоча б тимчасової зміни місця проживання.

Щоб повернути жертву до себе і згодом продовжити насилля, кривдник абсолютно змінює стратегію. Він вдається до вибачення та вмовляння постраждалої людини, може навіть стверджувати, що така ганебна поведінка зумовлена його сильними почуттями.

Найгірше, коли жертва піддається на ці хитрощі і повертається у прижиттєве пекло. Через якийсь час все розпочинається знову, і коло замикається

Фактично така маніпуляція базується на тому, що будь-якій жінці (будьмо відвертими, у більшості випадків сімейного насилля страждає саме жінка, а також діти) важливо вміти підтримувати тривалі стосунки. Це впливає на її самооцінку та гордість. Тож і знаходить відгук, коли кривдник просить постраждалу повернутися, обіцяючи, що тепер точно все буде добре, а минуле більше ніколи не повториться. Проте він, звісно, бреше.

Повна деморалізація жінки-жертви настає тоді, коли вона перестає боронити інших жертв – своїх дітей – від деспотичної руки кривдника. При цьому свідки повторюваного насильства над іншими часто можуть звинувачувати в травматичному епізоді саме жертву, а не кривдника, настільки останній спотворює їхню систему цінностей. Так, наприклад, підлітки можуть звинувачувати матір, що це вона своєю поведінкою спровокувала батька на побиття.

Психологічна травма насильства

Людина, яка переживає насильство або його свідком, отримує психологічну травму. Медицина дала такій їй назву – посттравматичний стресовий розлад. Що цікаво, він спільний і для солдатів, які воювали чи перебували у полоні, і для тих, хто постраждав внаслідок зґвалтування чи інших типів фізичного або психічного насильства.

70Z8DGP094

Маленька ремарка: аби не зламатися психологічно, постраждалі часто встановлюють собі ще більші обмеження, ніж їхній кривдник. Так, крайня форма протесту полонених чи політв’язнів – голодування. Нині символ незалежності нашої держави, Надія Савченко, також вдалася до таких крайнощів. Добровільно піддаючи себе голодуванню, вона зберегла відчуття самоконтролю і внутрішньої цілісності.

Посттравматичний стресовий розлад має характерні симптоми – їх три:

  1. Гіперзбудження. Постраждалі постійно відчувають тривогу, що травматичний епізод може повторитися.
  2. Інтрузія. Постраждалі систематично переживають травматичний епізод так, ніби він знову повторюється в теперішньому часі.
  3. Констрикція. Стан заціпеніння, який настає внаслідок відчуття безпорадності під час нападу кривдника.

У результаті насильства будь-які події, які хоч якось нагадують про травматичний епізод, провокують у жертви сильне відчуття страху. Наприклад, жінка може боятися, коли хтось стукає у двері, коли гудять сирени, коли чути грім тощо.

У жертв насилля іноді повністю зникає відчуття комфорту і безпеки, а разом з ним – довіри до інших. Постійно перебуваючи в стані напруження, постраждалі мають проблеми зі сном, серцебиттям, травленням, концентрацією уваги і пам’яттю

Внаслідок психологічного поневолення жертва, яка тривалий час переживала насильство, ще довгий час залишається перейнятою патологічними стосунками. Зокрема, її може цікавити дальша доля її кривдника. Є ще такий парадокс: постраждала людина може панічно боятися, що її вистежать і минуле повториться знову, при цьому почуваючись жахливо спустошеною, абсолютно безпорадною без свого деспотичного партнера.

Насильство над дітьми

Міра психологічної шкоди, завданої насильством жертві-дитині, надзвичайно висока. В таких випадках у постраждалого формується викривлена система цінності: рідна людина, яка апріорі мала б бути безпечною, є небезпечною; дім, де має бути комфортно і затишно, стає місцем злочину і середовищем жаху.

Діти, які систематично стають жертвами або свідками насилля в сім’ї, у віці 8-9 років уже можуть робити спроби втечі з дому. Воно й не дивно, адже для таких дітей дім стає не фортецею, а імперією насильства, де батьківська влада ніким і нічим не обмежена, де панує свавілля і деспотизм. Тому дорослі, які в дитинстві отримали психологічну травму насильства, часто прив’язуються до людей, які не тільки не дбають про них, але й ображають і повторно травмують.

9CD44DF298

Та це не найстрашніше. Куди гірше те, що дитина (свідок насильства в сім’ї, жертва побиття, сексуального насильства або інцесту) фактично перебирає на себе вину кривдника. Вона починає вважати себе нікчемою. Внаслідок цього формується низька самооцінка, і, дорослішаючи, скривджена людина намагається у всьому стати зразковою, а до інших людей – надзвичайно чемною. При цьому вона часто жертвує собою на користь інших, які часто-густо просто використовують її.

Так, французький лікар Поль Жарко дослідив 87 випадків соматизованого психічного розладу і виявив, що до третини його пацієнтів у дитинстві зазвичай погано ставилися чи тримали в стані постійного страху. По-іншому це називалося «дуже суворі батьки».

Інший дослідник, Френк Патнем, займався вивченням причин множинного розладу особистості. Він виявив, що зі 100 пацієнтів 97 пережили в дитинстві або фізичне, або сексуальне насильство, або і те, й інше

З таких дітей виростають перфекціоністи, які щодуху намагаються сформувати прихильність батьків до себе на основі успішності спочатку у навчанні, пізніше – у кар’єрі. При цьому власні досягнення постраждалий не вважає заслуженими справедливо. Навпаки, своє успішне я він або вона сприймає за фальшиве. Існують також проблеми з відчуттям власної автономії: подорослішавши, жертви насильства в сім’ї значно краще почуваються, будучи керованими (підлеглими) виконавцями, вони рідко проявляють ініціативу.

Нерідко дитина – жертва насилля стає схильною до самоушкодження і самокатування. Хтось може для полегшення психологічного болю дряпати чи різати собі шкіру, тоді як інший доводить себе до анорексії або зловживає алкоголем/наркотиками.

PSR38G3Q9M

До своїх партнерів дорослі постраждалі ставлять надзвичайно високі вимоги в плані надійності, чуйності, високоморальності. Будь-який прояв байдужості стосовно них нагадує про минулі травматичні події, і в такому разі драма порятунку і несправедливості відтворюється знову і знову.

Цікаво, що невилікувані жертви насильства в сім’ї мають схильність до відтворення епізоду, від якого постраждали самі, у своїх сім’ях. Тобто чоловіки, які потерпали від батьківської жорстокості, частіше трансформують власну агресію в побої та погрози фізичною розправою. Натомість дорослі жінки-жертви мають схильність до повторного травмування іншими або ж самотравмування.

Одужання

Жертва насильства має повернути те, що втратила внаслідок травматичного епізоду. Це – здатність довіряти людям і життю, безпека, автономність, ініціативність, цілісність тощо. Відновлення втраченого відбувається у три етапи:


1. Встановлення безпеки


Передусім відчуття безпеки у своєму тілі, своїх думках і почуттях та стосовно інших людей; пошук надійного житла, в який кривдник не матиме доступу.

На цьому етапі постраждалий відновлює здатність брати на себе ініціативу, реалізовувати плани та формулювати власні судження. Він також навчається самодопомоги та самозаспокоєння.


2. Пам’ять та оплакування


Як згадувалося вище, постраждалим властиво витісняти травматичний епізод зі свідомості. Але шлях до видужання лежить через пригадування больових точок та інтеграцію їх у життєвий досвід людини. При цьому важливо відтворити не тільки подію, але й суб’єктивні відчуття жертви.

P8C8OVT8U2

В цей час постраждалий примирюється зі своїм травматичним досвідом, переглядає значення цієї події та отримує відповідь на болюче «чому я?». Коли жертва переборює бажання пробачити кривдника, вимагати від нього відшкодування або відплатити йому тією ж монетою, вона готова оплакати минуле. Після цього воно вже не викликає інтенсивних переживань. Постраждалий тепер відновив відчуття власної цінності і готовий втримати його у випадку критики інших.


3. Відновлення зв’язку з повсякденним життям


У результаті проходження третього етапу жертва насилля формує здатність до самоспоглядання та терпимості до внутрішніх конфліктів. Фактично в цей період фаза дорослішання відбувається вдруге, але цього разу – повноцінно.

Формою остаточної реабілітації є спільнотність. Те, що жертва могла вважати в собі безнадійно загубленим – сміливість, благородність, віру – відновлюється завдяки альтруїзму. Групи взаємодопомоги і взаємопідтримки постраждалих від насильства часто стають єдиним місцем, де про це говорять вголос, де жертва не залишається сам на сам зі своєю травмою.

Проблема фізичного і психологічного насильства надзвичайно глибока. Вона заторкує чоловіків, жінок і дітей, цивільних і військових, вільних людей і в’язнів по всьому світу. Але якщо ми й далі мовчатимемо про насильство, то ця проблема нікуди не дінеться. Вона житиме у середовищі зовні благополучних сімей, де всередині щоденно коїться зло. Не можна бути байдужими до насильства. Хай невимовне стане озвученим, бо тільки таким є шлях до подолання знущань і безкарності.

Світлини з фотостоку stocksnap.io


Публікація підготована на основі книги Джудіт Герман «Психологічна травма та шлях до видужання. Наслідки насильства – від знущань у сім’ї до політичного терору»



Сподобалася публікація? Будь ласка, поділіться нею з друзями у соцмережах через кнопку нижче…