Що таке творчість з точки зору психології? Які характеристики відрізняють творця від решти людей? Як пов’язані самоорганізація і творчість? Відповіді на ці та інші питання ви знайдете у нашій статті, написаній на основі дослідження видатного психолога та викладача Олександра Роменця.


У книзі “Психологія творчості” Олександр Роменець наголошує, що регулятивні механізми доцільної поведінки живих істот можна розділити на адаптивні і творчі. Адаптація полягає у такому пристосуванні до середовища, коли організм змінюється, а середовище лишається незмінним. Творчість передбачає активну зміну середовища людиною. Усе її життя складається з процесів адаптації і творчості, які взаємодіють між собою. Адаптивна і творча дії об’єднуються насамперед такою рисою, як доцільність. Саме доцільність допомагає успішно досягнути поставленої мети.

Самоорганізація і творчість

Самоорганізація, здійснювана на базі адаптивної поведінки, виявляє ще певну пасивність і не переступає межі рефлекторного механізму. Цього рівня самоорганізації вистачає тільки на те, щоб “вижити” в певному середовищі – зберегти гомеостазис. Але організм весь час підвищує ступінь своєї організації і доводить її до такого рівня, коли для даного оточення вона стає надмірною. Організм як система не тільки врівноважується середовищем, але й переносить на нього певну частку своєї надмірної організації. Водночас система стає не тільки самоорганізувальною, а й самовиражальною. Надмірність самоорганізації, що вже не витрачається на підтримання гомеостазу, дістає певну незалежність від необхідного ступеня організації і може тепер спрямовуватися на якусь додаткову діяльність. Надмірність самоорганізації, маючи відносну самостійність і продовжуючи розвиватися відповідно до своєї внутрішньої логіки (надсамоорганізація) набуває індивідуальних рис, оригінального вираження і вже передбачає для себе можливе середовище. Тільки індивідуалізована система стає комунікативною, бо має власний оригінальний зміст і передає його іншій системі. Натомість вона дістає те, чого їй бракує.

Перехід від адаптації до творчості знаменує перехід від царства тварин до царства людей. Скажімо, яким є механізм творчості у процесі добування вогню у примітивної людини? Природно уявити, всупереч давньогрецькому міфові, що спочатку людина користувалась випадково знайденим вогнем і зігрівала себе. Проте коли вогонь згасав, виникала необхідність його підтримання. Кинути гілку у вогонь – це вже велика знахідка людини, велике узагальнення. Далі відбувається перенесення якості (здатності горіти) однієї речовини (дерево) на іншу речовину (смола). Але це перенесення ускладнюється для первісної людини тим, що в кожному предметі їй уявлявся особливий дух. Це заважало узагальнити якості речей. Насамперед слід абстрагуватися від особливих рис речей, а потім вже знаходити спільне.

Якщо при адаптивній поведінці ми маємо поступові переходи живої системи з одного стану в інший, то творчість передбачає значний стрибок. При адаптивній дії людина лише підтримує вогонь; але для того, щоб його запалити, потрібна радикальна творча дія. Це означає, що система перетворюється на основі нового принципу. Припустимо, тертя (свердління) і є цим новим принципом. Людина помітила, що при потиранні рук від холоду вона зігрівається, або тіло, перебуваючи в стані інтенсивної фізичної роботи, виділяє багато тепла. Але думка щодо власного тіла є простим спостереженням і не може бути названа творчою. Навпаки, велика ідея про те, що будь-яке тертя двох матеріальних речей породжує теплоту, а потім вогонь, є великим стрибком у розумовій діяльності людини, і цей стрибок є творчим актом. Власне творчість полягає у виникненні творчої ідеї. Подальше перетворення вихідного матеріалу відповідно до творчої ідеї – завдання другорядне, що за своїм смислом наближається до адаптації.

Перед виникненням ідеї також повинна бути сприятлива комбінація елементів досвіду. Справа полегшується тим, що відбувається підсвідома систематизація досвіду. Вона полягає у тому, що елементи досвіду немовби випускають у різні боки свої “щупальця” і за їхньою допомогою контактують. Жодна ідея не виникає у свідомості перед тим, як не буде досить розгалужений цей між елементарний зв’язок. Глибинна робота мозку може відбуватись навіть тоді, коли свідомість “зайнята” зовсім іншими проблемами. Передбачення результату дії, попереднє акцептування її становить лише передумову творчості.

Для творчості потрібен далекосяжний план.

У результаті регуляція поведінки підноситься на такий рівень, коли створені образи-плани вже не обслуговують виключно тілесні дії,  а відбувається регуляція ідеальна, яка має інші масштаби. Організм у своїй поведінці керується принципами – програмою майбутньої поведінки. Виникнення такого, по суті, аксіологічного принципу і є творчістю. Отже, творчий акт являє собою різкий стрибок уперед, внаслідок чого виявляється далекосяжна орієнтація у знаннях, моралі, естетичному і т.д.

Предметні дії роблять можливою для людини певну сукупність творчих знахідок. Однак спочатку ця творчість має стихійний характер, людина не ставить перед собою мети що-небудь створити. Творчий продукт виникає перед нею несподівано – як випадкова знахідка на основі вдалого матеріального збігу предметів, зміни їхньої конфігурації тощо. Цей продукт справляє велике враження. Тоді людина стає уважною до наслідків своєї діяльності, до власних рухів, які виявились причиною таких яскравих емоцій. Вона починає звертати особливу увагу саме на свої дії та отримує задоволення від своєї вправності, досконалості, граціозності і – головне – продуктивності.

Творчість є перехід ідеї в якусь плоть (втілення), хоч ця плоть не обов’язково повинна мати речову природу.

Вона може бути й ідеальною. Втілення часто розуміють як об’єктивацію, що може відбуватися й у внутрішньому світі людини, аби те, що творить людина, мало певну частку відчуженості. Суб’єкт-об’єктні відношення – обов’язкова умова творчості. Відчуженість дає можливість людині критично оцінювати творчий продукт. Об’єкт далі може бути втілений в якомусь зовнішньому предметі і стати доступним для інших людей. Деякі філософи і психологи вважають, що втілення обов’язково пов’язується з деградацією задуму. Навпаки, інші твердять, що втілення є критерієм задуму, який у втіленні знаходить своє істинне життя. На практиці ж виявляється, що творчий продукт не відповідає такій ідеалізації. Про це говорять хоча б факти тривалого вдосконалення творчого продукту з метою його наближення до ідеалу. З іншого боку, тільки втілена ідея дає людині повне задоволення.

Твір, що став об’єктом для творця, виявляється таким і для іншої людини. Більше того, автор призначає його іншим людям.

Таким чином, у творчості відкривається її найважливіша функція – комунікативність.

Комунікація інакше і не може здійснюватись, як на творчій основі. Людина виражає щось зовні і хоче передати це іншій людині. Але для комунікації думка або ідея мають бути якось оформлені, хоча б для того, щоб бути правильно переданими. Людина особливо дбає про форму передання і розрізняє декілька таких форм: моральну (вчинкову), художню, наукову та ін. Таким чином, комунікативний характер творчості сприяє те, що вона природно розпадається на види.

Людина спочатку має перед собою вузькоегоїстичне завдання – виразити себе у продуктах своєї творчості. Проте чим більше вона виражає, тим більше віддає свій продукт іншим людям. Самовираження і комунікація виявляються взаємодоповнювальними. Але одне і друге можуть здійснюватися плідно лише у тому випадку, якщо предмет творчості матиме необхідну оригінальність. Оригінальність насамперед виражається у творчому стилі людини, багатстві її індивідуальної натури.

Бути оригінальним – значить бути самим собою.

Але це не одразу дається всім людям. Довгий звивистий шлях веде до оригінальності. Перед тим як стати самою собою? людина стимулює себе іншою своєрідною особистістю і лише згодом стає самостійно оригінальною. Гегель вдало зазначив: якщо індивід тільки прагне оригінальності, він, як правило, приходить до манірності, суб’єктивізму, в яких гине об’єктивний зміст. Удавана оригінальність лише “дметься і випускає дим” – певну беззмістовну форму і певний аморфний зміст. Справжня оригінальність має розглядатись як підкорення самої об’єктивності. Критерієм оригінальності є створена цінність. Думка про те, що творчість є формуванням нових комбінацій зі старих елементів, викликає істотні заперечення. Адже нову комбінацію може створити навіть психічно хвора людина, і це буде, наприклад, fuga idearum (стрибки думок, безглуздий набір фраз). Навіть деструктивна діяльність може бути визначена як створення чогось нового. Але поза аксіологічним (ціннісним) аспектом творчість утрачає сенс.

У творчій діяльності людина прагне реалізувати свою свободу. Ця свобода причинно зумовлена. Свобода дії не означає незалежності від потягів, потреб тощо. Проте вона усвідомлюється чи відчувається саме в плані регулятивного моменту як можливість вибору того чи іншого шляху дії. Свобода вибору – не ілюзія, а реальний факт.



Сподобалася публікація? Будь ласка, поділіться нею з друзями у соцмережах через кнопку нижче…