Святослав Попов – тренер-фасилітатор у ГО «Інша освіта», в рамках якої до України прийшли такі проекти неформальної освіти, як «Майстерня громадської активності», «Студії живої історії» та «Майстерня сільських ініціатив». Портал Мегаполіс поспілкувався зі Святославом про те, що принципово відрізняє освіту в стінах університету від неформального навчання, а також про те, які переваги людині дає остання.


– Святославе, що означає «фасилітатор» і чим ця людина відрізняється від тренера?

– В Україні це майже одне й те ж, тобто я ще не зустрічав у нас фасилітаторів у строгому сенсі слова. Можливо, вони десь є, але працюють на уряд, організовують процеси переговорів. У неформальній освіті фасилітатор відрізняється за своєю специфікою, бо ми працюємо з групами, а не тоді, коли між собою ведуть переговори президенти. В останньому випадку, якщо виникають якісь конфлікти, викликають людину, яка організовує процес переговорів, дозволяє кожному висловитися і бути почутим.

Якщо фасилітатор – своєрідний модератор діалогу, то хто ж тоді тренер?

– Фасилітатор, на відміну від модератора, не контролює хід дискусії, а працює з ним. Якщо провести паралель зі спортом, то тренер тренує конкретні м’язи. У неформальній освіті так само, але тренуємо ми не тіло, а компетенції: соціальні, роботи в команді, відповідальності за себе і за своє оточення, або відеомонтажу.

Навіть такі специфічні компетенції?

Насправді рамок тут майже немає. До прикладу, якщо я цим цікавлюся, то чому б мені не допомагати учасникам сформувати базові навички з відеомонтажу чи відеодизайну? Щоб люди мали уявлення, як узагалі працюють із відео, бо це може потім у житті знадобитися.

Тренерство і фасилітаторство можна поєднувати. Але тренер у цьому плані більше експерт, він має певні компетенції і передає їх. Фасилітаторові необов’язково розумітися в якомусь конкретному питанні, хоча й бажано.

– Тобто?

– Так, і в Україні у багатьох із цим починаються проблеми: для чого мені фасилітатор, якщо я можу знайти тренера? Але на відміну від тренера фасилітатор – професіонал в організації навчального процесу в неформальній освіті. Він організовує процес навчання так, щоб відбувалася циркуляція думок, використовувався потенціал групи, а не тих людей, які приїхали тренувати. Основна функція фасилітатора – організувати навчання так, щоб воно було індивідуальним і зручним для кожного.

Неформальна освіта дуже гнучка, вона змінюється відповідно до вимог часу. Натомість формальна освіта часто не поспіває

Твоя спеціалізація в «Іншій освіті» дуже широка: від соціальних медій, дизайну і відеомонтажу до постмодерну. Як вдається давати учасникам програм компетенції зі стількох різних тем?

– Ці теми пов’язані безпосередньо з формальним аспектом моєї освіти. Я культуролог, тож проходив певні курси, щось мене цікавило. Це і гендерна тематика, і мистецтво як спосіб дії у світі, конфлікти тощо. Відповідно до цих зацікавлень у формальній освіті я формую свої зацікавлення як фасилітатор. Це те, в чому я розвиваюся, тож саме на ці тематики активно шукаю якісь методики чи придумую свої.

А якщо я прийду, наприклад, на семінар з фотографії. З чим я звідти вийду?

Залежить від тебе. В університеті в тебе колись питали про твої очікування?

– Та ні.

– Для мене це стало своєрідним колапсом. Що? Мене запитують, чого мені треба? Від цього залежить, якою буде програма. Він готує її відповідно до тематики. Там, де йому не вистачає експертних знань, запрошує експерта. Тренер формує цілі і відповідні їм методики – наприклад, учасники спочатку слухають теорію, потім фотографують місто, а далі – монтують. А чи зробить це група – залежить багато в чому від самої групи. Якщо учасники влаштовують бойкот, я не можу їх змушувати. Я пропоную, що можна змінити.

Буває так, що учасники після семінару залишаються невдоволеними. Кажуть, що нічого нового не дізналися. Але, скоріш за все, вони самі не запитали, не дали знати, про що хочуть дізнатися. Тобто відповідальність за те, що люди дізнаються, лежить і на них самих

Святослав Попов

Під час семінарів переважає групова чи індивідуальна робота?

– Ми намагаємося індивідуально підходити до кожного учасника, бо для нас важливо те, які знання він здобув. Наприклад, є певні точки контролю: щоб потрапити на друге заняття, треба повторно зареєструватися. Для нас важливо, чи відкритий учасник до навчання, чи готовий він учитися. Якщо мотивації немає – у нас різні шляхи.

Процес здобування інформації – це вдих. Але вдихати безкінечно не можна, треба видихнути. Так само і в навчанні: у певний момент люди відключаються, ми ж не роботи. Тому коли фасилітатор розробляє програму 9-денного семінару, він робить так, щоб була можливість видихнути – помалювати, побігати, пройти квест…

– А як часто ти залучений до роботи в рамках проектів неформальної освіти?

– Як правило, один тиждень раз на місяць мене немає. Тому жодну сесію в Острозькій академії, крім першої, я не складав разом зі своєю групою. Доводилося домовлятися, складати завчасно, бо більшість сесій я був у відрядженнях.

– Ти підтримуєш зв’язок із випускниками програм?

– Звичайно, наприклад, це внутрішній каучсерфінг. Або великі позитиви громадської діяльності. Якщо я маю якісь проблеми з університетом, то там знають, що якщо мене чимось ображають (наприклад, не давали довідку про те, що я там навчаюся, бо я десь пропустив пару), то про це багато хто дізнається. Буде скандал.

Святослав Попов

Крім того, ми сформували пул випускників «Майстерні громадської активності». Є розсилка для випускників, ми весь цей час намагалися з’єднувати їх одне з одним, організовувати зустрічі. Вони самі хотіли думати над промоцією цієї програми. Тобто зазвичай ці люди самі комунікують.

– Освіти має закінчуватися школою/університетом, чи якось інакше?

– Смертю (сміється. – Ред.). Коли помреш, тоді перестаєш учитися.

– Що дає людині неформальна освіта?

– Неформальна освіта – це доповнення до освіти формальної. Хоча ще недавно ці два поняття протиставлялися одне одному. Наприклад, пам’ятаю, що користі від року навчання в університеті було приблизно стільки, скільки за тиждень в «Іншій освіті». Але зараз неформальна освіта дуже добре доповнює мою освіту як тренера.

Або навпаки, формальну освіту можна вважати якісним доповненням до неформальної.

– Чи є неформальна освіта в Україні якісною?

– Вона специфічна, бо неформальний освітній процес різниться у різних країнах. Бо коли ти працюєш із негомогенною групою, де є афроамериканці чи мусульмани, це – потенціал різноманіття.

В Україні ж під неформальною освітою більше розуміють тренінги або у сфері ІТ, або командну роботу, внутрішні корпоративи тощо. Я стикався з тим, що вони побудовані не на демократичних цінностях людини і права на самовираження. Тобто воно ніби є, але тренер з цим не працює.

Святослав Попов

Як правило, тренер читає зі слайдів презентації, але ж це неефективно. Так само тренер може знайти в інтернеті якусь гру і запропонувати учасникам. Але те, що це може бути не гра, а методика, до якої ще кілька сторінок опису та особливостей роботи з нею, це нікого не цікавить. А потім в учасників у свідомості залишаються якісь незакриті процеси… Наприклад, тренер говорить про стрілянину, коли присутня людина зі сходу країни. Я особисто бачив таке, що ця людина розплакалася, а тренер із цим нічого не зробив.

– Як гадаєш, є сенс запроваджувати неформальну освіту старшого покоління в Україні? Можливо, тоді у нашій країні щось змінилося б…

– Мені важко сказати. Таке навчання в Україні є: наприклад, представники сільрад систематично їздять на курси підвищення кваліфікації. Тут теж застосовують неформальні освітні методи. Тобто це є на державному рівні, але воно виконується не дуже якісно…

– Про себе ти кажеш таке: «Освітою живу й не бачу нічого важливішого за освітній безперервний процес». У контексті цього: яким навчанням ти наповнюєш свої будні?

– Ось я переїхав до Києва – це моя освіта. Я вчуся жити. Мегаполіс і Рівне дуже відрізняються. Також я наповнюю свій інформаційний простір хорошими фільмами, читаю рецензії, вчуся сам їх писати. У мене з’являється ідея: коли дивлюся якесь авторське кіно, чому б не записувати свої думки? Можливо це колись виллється в рецензію або хорошу статтю. Або я прийшов на інтерв’ю – це теж освітній процес. Мені цікаво, що з цього вийде. Я кожну свою дію сприймаю через таку призму.

– Старшому поколінню звично скаржитися на нинішню молодь. Що ти можеш сказати на це?

– Я за те, коли на молодь нарікає молодь. І сам нарікаю. Мені здається, я маю на це право, бо я сам молодий. Той, кому вже за 40, не має права нарікати на молодь, бо це не його покоління і йому важко зрозуміти покоління 20-літніх. Він, умовно кажучи, живе в іншій реальності. Є гарний фільм «Північ у Парижі» – там порушується питання того, як ми сприймаємо історію. Коли ми кажемо, що раніше жилося краще, я людина тієї епохи… Але ж ми насправді не знаємо, як жилося в тій епосі. Можливо, там було б іще більше проблем і ми б там просто не вижили. Тому мені здається, що 50-літні мали б передусім звертати увагу на своїх однолітків, пред’являти їм якісь претензії. Бо інакше це наче перекладання відповідальності з одного покоління на інше.

Дякую за розмову.