ВІЛ. Це – як удар по голові. Запаморочення, страх, розпач, зневіра, жахливі картини смерті… Так описують свою першу реакцію більшість ВІЛ-позитивних. Для того, щоб прийняти свій статус, щоб змиритися і жити далі, їм потрібен час, інколи дуже багато часу… багато настільки, що його може просто не вистачити. У моєї співрозмовниці Надії все було по-іншому. Тендітна жінка прийняла діагноз, як справжній боєць. Її щоденна боротьба з ВІЛ-інфекцією триває уже 18 років. І поки що перемога на її боці. Історія Надії ще раз підтверджує, що головне – ніколи не втрачати надію…


Я живу з ВІЛ-статусом вже 18 років. У 1997 році захворів мій, вже покійний, чоловік. У нього було запалення легенів і він поїхав лікуватися в інше місто. Спочатку весь час дзвонив мені, казав, щоб я приїхала, а потім різко каже: «Не приїжджай!». Я чомусь підозрювала, що у нього туберкульоз, тоді ж і слова такого, як ВІЛ, ніхто не знав. Коли я приїхала до чоловіка і влаштувала йому допит, він зізнався, що у нього позитивний аналіз на СНІД. Його ніяк не могли вилікувати, по яких тільки лікарнях і поліклініках його не возили, не знали, що з ним таке. І вже коли зробили всі можливі і неможливі аналізи, в останню чергу додумалися перевірити на ВІЛ. Коли виявилось, що він інфікований, мені теж довелось здати аналіз, тоді на результат потрібно було чекати майже два місяці. Але я була до цього готова. Я спочатку пережила реакцію чоловіка, тому що чоловіки більш істеричні, ніж жінки, і потрібно було допомогти йому це пережити. А вже свій статус я прийняла спокійно, у мене ніякої істерики не було, я була готова, що у мене ВІЛ.

Чоловік поставив мені умову: якщо у мене немає ВІЛ-статусу, ми розлучаємось. А розлучатися з ним я не збиралась. Я думала, що навіть якщо мені скажуть, що у мене нема ВІЛ, я все одно скажу, що є.

Тоді я ще не знала нюансів про те, що треба ставати на облік, здавати аналізи і так далі.

Я думала, що буде перший нежить – і ми помремо, дружно і в один день.

Але мої перші аналізи були дуже добрими і мені сказали, що ще 5 років у мене точно є. Ну я і вибігла задоволена. Це ж ще жити і жити! Я зрозуміла, що коли ти знаєш правила гри, ти можеш у цій грі виграти.

Життя – це епідемічна хвороба, яка передається статевим шляхом

Якщо ти не знаєш правил, тобі перший час може пощастити, але ти обов’язкво програєш. ВІЛ-інфікованим важливо знати, що їм можна, а що ні. Наприклад, деякі ВІЛ-позитивні починають приймати імуностимулятори, думають так підняти імунітет, а насправді нам навпаки не можна їх вживати.

Звичайно, у мене були проблеми з лікарями. Особливо, це стосується стоматологів. Я втратила дуже багато зубів через те, що мені їх відмовлялись лікувати. Це тепер я знаю, як звертатися до лікарів. Ну, по-перше, я приймаю терапію і тому абсолютно безпечна для оточуючих. І взагалі, якщо чесно, я нікому нічого не буду говорити. Лікар змушений ставитися до мене так само, як до інших, як до потенційного носія вірусу. Є віруси набагато страшніші, ніж ВІЛ. У них все має бути стерильно.

Якщо я йду в клініку, я нічого не кажу про свій ВІЛ-статус.

Я кажу, що у мене гепатит. Шляхи передачі такі самі, але до цього діагнозу якось краще ставляться.
Мені часто дівчата кажуть, що розповіли своїм хлопцям про статус і ті їх кидають. Я вважаю, що нормально, коли людина боїться. Просто треба їй дати час, їй треба це «переварити». Якщо чоловік хоче бути з тобою, він знайде інформацію і спосіб бути поруч, але йому потрібен час. Якщо він просто розвертається і йде, то тікай від нього швидше. Бо йому все одно, з ким бути і як. До речі, у нас дуже багато дискордантних пар. Є багато ВІЛ-позитивних дівчат, які заміжні за ВІЛ-негативними чоловіками. І у них є діти, які вже ходять до школи. Їхні чоловіки з самого початку знають про їхній статус. Якщо ти маєш почуття, то ти знайдеш спосіб, як з цією людиною бути. А от родичам чоловіка ніхто не каже, для них це табу.

СНІД лише додає коханню ризику. Кохання завжди було дуже небезпечним. Воно само по собі – смертельна хвороба

Я завжди кажу: «Якщо ти не будеш займатися зі мною відкритим сексом чи колотися одним шприцом, я для тебе цілком безпечна».

Хоча все одно у нас періодично з’являються то СНІДофоби, то навпаки СНІД-дисиденти. Дисиденти відмовляються від лікування, а СНІДофоби приходять і просто виносять мозок психологам. Були такі, що приходили по три рази на тиждень здавати аналізи. Ще й з претензіями: «Ну як так, я вже третій раз здаю аналізи, а у мене нема ВІЛ?! А я точно знаю, що він у мене є!» Це все до істерик доходить: «Ви мені всі брешете, ви спеціально не кажете!». А я кажу: «Ну чому мені сказали про мій ВІЛ-статус, а вам – ні? Ми ж однакові люди». Але якщо у людини параноя, ніякі розумні аргументи не діють.

З власного досвіду можу сказати, що якщо вчасно дізнатися про статус і дотримуватись правил, можна дожити до старості. Головне, прийняти статус.