Розмова Марини Гримич з Євгенією Кононенко відбувається у самому центрі нашого рідного міста. Ми обоє виросли саме на цих вулицях, і саме тут знаходилася та київська школа, в якій ми обоє (Євгенія трохи раніше, Марина трохи пізніше) провчилися десять років. І ми обоє стали українськими письменницями, і тепер зустрічаємося на літературних заходах Києва. Зараз наша розмова про новий роман Євгенії Кононенко «Останнє бажання». Майже всі події роману розгортаються саме в історичній частині Києва. На тих вулицях, які є, і на тих, яких вже давно нема.


Твій головний персонаж письменник Іван Івак родом з київського яру, але ти не називаєш, з якого саме? Це Чмелів Яр, чи Реп’яхів Яр?

– А був іще в тих краях і Кмитів Яр. Це не має великого значення, оскільки всі ці яри були однаково убогі, без будь-якої архітектурної цінності. Ці вулиці збереглися як адреси, але жодного будинку на них вже нема.

Але є й у твоїй книзі будинки, які ще є.

Так, усі мої герої живуть у сірих будинках міста Києва. Я навіть пропонувала назву для книги: «Місто сірих будинків».

А чому саме так?

Це зараз в Києві найпрестижнішим житлом є новобудови. А в радянські часи і в перші роки після розвалу Союзу найбільше цінувалися саме сірі будинки сталінської архітектури. В гарних дореволюційних будинках, які, власне, створили обличчя нашого міста, і які ще не всі розваляли, здебільшого, були комунальні помешкання, тобто не дуже комфортне житло. А саме сталінські будинки цінувалися найвище при обміні квартир та, згодом, коли з’явилися купівля-продаж житла.

І в ньому жили ті, про кого твоя книга? Ті, хто заслужили максимальні блага від СРСР?

Так, здебільшого вони. А в самому середмісті Києва, у місті Ярослава знаходиться той страшний сірий будинок, вже не житловий, там установа, яку всі знають. І поки нема підстав вважати, що цей сірий будинок колись зникне звідтіля.

Твій герой – письменник, який раніше служив у органах. В романі присутній роман цього письменника і реакція його дітей та онуків на цей роман. І спадкоємці, загалом, непогано ставляться до свого діда й батька. До людини, в якого на совісті багато лиха.

Його діти, а тим більше, онуки, не бачили того лиха, яке він робив в рамках своєї служби. Вони взагалі не знали, чим він там займався. В мене були знайомі, чиї батьки працювали в так званій таємній поліції Країни Рад. Вони не мали поняття, чим їхні батьки займаються. А вдома, до дітей, цілком можливо, він був добрим батьком.

12122392_1096848726992765_6231266319784482232_n

І все одно, діти мали б соромитися батька – радянського письменника, фрагменти бездарних творів якого ти наводиш у своєму романі.

А чому вони мали б соромитись такого батька? Завдяки таким батькам діти мали суттєво краще життя, ніж діти вчителів та інженерів. Окрім кращого матеріального рівня, діти таких батьків мали кращий доступ до багатьох культурних благ, до яких доступ в СРСР був обмежений. Це зараз, почув про якусь книгу, яка зацікавила, і відразу можеш піти її купити або й безкоштовно скачати її в Інтернеті. А тоді дефіцитну книгу, бувало, давали почитати на ніч, і вчитати її за такий короткий час бувало важко. А вони мали такі книги вдома. Діти радянських паскуд могли ходити на гастрольні спектаклі, куди іноді потрапити було абсолютно неможливо, я це добре пам’ятаю. Та і вчитися вони могли на тих факультетах, куди іншим потрапити було просто неможливо. І діти тих людей були поряд з нами, дітьми вчителів та інженерів. Ми спілкувалися з ними, іноді товаришували. Їхній світ не був відгороджений від нашого нездоланною стіною.

У своєму романі ти часто пишеш про якісь такі речі, про які люди й говорити бояться. Наприклад, про смертельні хвороби, про їхні симптоми.

Люди справді бояться говорити про таке, щоб не накликати біду на себе. Але, зрештою, читають про таке охоче. Адже елементи «хорору» у книзі завжди приваблюють читачів.

А ти не боялась писати, наприклад, про хворобу дружини твого героя?

Не боялась. Письменник не має цього боятись. Я була на зустрічі із польським режисером і письменником Кшиштофом Зануссі. Його спитали, чи не буде лиха з актором, який у його фільмі лежав у труні. Зануссі відповів, що добрі актори такого не бояться, і, або боялися, то були б профнепридатні.

Адже актор, коли грає роль, перебуває в якомусь іншому світі, не в тому, в якому існує щодня. Там діють інші закони. Але той іншій світ, має бути добре створеним, і для цього нічого не можна боятися, інакше той світ іншої реальності просто не створиться

Так само, я переконана, що письменник буде профнепридатним, якщо боятиметься писати про страшні речі.

А от любовної ліній у твоєму романі нема…

Не те щоб нема. Всі мої персонажі закохувалися, і неодноразово. Але справді, любовна тема не є центральною в моєму романі. Центральною є тема виживання людини у страшні часи.

А твій загадковий герой, якого так і не зміг стратити майбутній письменник? Чи не хотілося б тобі розповісти про нього більше?

Якщо чесно, я більше не знаю про нього. Це людина дуже високого рівня індивідуального розвитку, яка зуміла подолати всі свої страхи, і тому навіть уміє керувати казуальністю і здатна вижити і фізично, і морально за найстрашніших умов.

Але ти щось чула про таку людину в підвалах НКВД?

Ні, я, на жаль, нічого не чула про таку людину. Але я певна: такі люди навіть за найстрашніших репресій неодмінно були. Хоча я й не маю достеменної інформації, але щось подібне було в реальності, а не вигадане. Якби таких людей не було в СРСР в найчорніший період , це б означало поразку всього людства. Власне, саме з цього персонажу й почався цей роман. Таку людину можна було вмістити в нацистську в’язницю, не в сталінську.

У світових рейтингах зла гітлеризм стоїть на першому місці, сталінізм суттєво далі, я це відзначала неодноразово, читаючи різні джерела. Але для нашої історії, як великої, так і для історії наших родин, сталінізм не менш страшний, аніж нацизм

Німецький офіцер Вальтер у твоєму романі взагалі досить симпатичний…

Я зовсім не хочу сказати, що всі німці, які прийшли в Київ у сорок першому і були тут до сорок третього були аж такі симпатичні люди. Були різні. Ще живі люди, які пам’ятають окупацію, і вони розповідають різне. До речі, всі деталі про життя за окупації взято із розповідей моєї матері та бабусі, які були в Києві в ті часи. Вони дуже не любили розповідати про ті часи із багатьох причин. І ніколи не відповідали, коли я питала їх про ті часи. Але іноді проговорювались.

А чому в романі присутня вірменська тема? На це теж є якісь історичні чи особисті причини?

У романі справді присутня родина із вірменським прізвищем. Ні історичних, ні особистих причин на те немає. Але, коли автор створює світ із багатьма героями, а в «Останньому бажанні» дійових осіб досить багато, треба, щоб читач не плутав їх, як воно нерідко буває. І зробити якусь групу героїв представниками якоїсь особливої національності, це один зі способів дати орієнтир читачеві у світі, де діє багато персонажів. Також це відбиває радянську реальність: в колишньому СРСР люди з різних союзних республік переселялися по всіх «необъятних просторах», іноді утворюючи діаспори. А вірменські діаспори взагалі є в усьому світі. Кілька років тому я була у Вірменії, і що мене вразило, що ім’я Ліліт, яке у символічному світі багатьох релігій є концентрацією дуже великих смислів, у Вірменії є звичайним іменем, яке носить багато дівчат, і справді цим словом називають крамниці й косметичні салони.

Хоча твій новий роман називається «Останнє бажання», я бажаю, щоб то була не остання твоя книга. А «Останньому бажанню» бажаю багато читачів!